В київський період він відбув короткострокову службу військовим юристом у царській армії і демобілізувався підпоручиком запасу. На час військової служби Микола був майже виключений з активної громадської роботи. В армії його неприємно вразило те, що він в одному з листів називав "огидливим побутом" [5.- C.101]. Разом із тим, служба в армії дозволила Міхновському набути специфічного досвіду спілкування у військовому середовищі, що у 1917 р. стало йому у пригоді.

Про громадсько-політичну діяльність Миколи Міхновського у Києві у 1895 - на початку 1899 рр. Сергій Шемет не пише нічого. Інший автор і знайомий Міхновського Віктор Андрієвський у своєму нарисі його суспільно-політичної біографії також виявився небагатослівним, хоча, все ж, зазначив: "Він не знав компромісів і навіть по закінченню університету не залишив без своїх порад студентської громади. Його впливи були такі сильні, що, доки він був у Києві адвокатським конціпієнтом (помічником. - Авт.), до злуки обох частин «громади» не дійшло" [7.-С.590].

Оце і все. На більше у С. Шемета, В. Андрієвського та інших емігрантських авторів, позбавлених доступу до радянських архівосховищ, не вистачило матеріалів. Сучасні вітчизняні автори перебувають у значно вигіднішому становищі. Автор даної статті, використовуючи усі доступні йому документи - як опубліковані (особливо листи Миколи Міхновського до різних осіб і згадки про нього у листування сучасників і активних учасників подій, опубліковані у різні роки), так і архівні матеріали, - зробив спробу розширити спектр інформації про життя Миколи Міхновського у Києві після закінчення ним університету.

Почнемо з відносин Міхновського з київською студентською громадою, яка у другій половині 90-х років виявилася розколотою на соціалістичне й націоналістичне крило, по суті, на окремі громади.

Соціалістична громада, яку В. Дорошенко називає "самостійною українською соціал-демократичною дружиною", а Ю. Лавріненко "політичною організацією під назвою Українська соціал-демократія (УСД чи група УСД. Київ, 1896-1903) на чолі з Лесею Українкою", виникла як результат еволюції до марксизму студентського гуртка під проводом Івана Стешенка, що існував у Києві ще з 1893-94 рр. [8.-С.44-45; 9.-№5, 6, 7-8]. Оскільки Віктор Андрієвський протиставляє характер діяльності Миколи Міхновського і Лесі Українки, виникає необхідність внести деякі уточнення в ідейно-політичні позиції обох.

Суттю політичних поглядів Лесі Українки цього часу Ю. Лавріненко вважає принцип організаційної самостійності української соціал-демократії. Виокремлення її в національну течію було наприкінці ХІХ - поч. ХХ ст. першочерговим завданням українського руху. Це завдання видатна поетка гостро відчувала й прагнула реалізувати у своїй політичній діяльності. Соціалістичний рух, як відомо, відноситься до універсальних соціально-політичних течій людства, яку українське суспільство не могло уникнути. І той факт, що він проникав в Україну не лише в російській, а і європеїзованій формі, що РСДРП не вдалося поглинути потенційних прибічників соціалістичної ідеології з числа української молоді - заслуга Лесі Українки і її однодумців [9.-№7-8.-С.141].

Але при всьому цьому, політика продовжувала розводити по різні боки двох психологічно близьких патріотів України: Леся Українка була соціалісткою і стояла на платформі федерації з Росією, а Микола Міхновський був антисоціалістом і послідовним самостійником. Їх конфлікт був неминучим і певним чином до нього підштовхнув обох Іван Франко. Наприкінці 1896 р. у редагованому ним журналі "Життє і Слово" Франко опублікував статтю "З кінцем року", у якій гостро критикував київських соціалістів за абстрактне теоретизування, за сприйняття федералізму як догми, без турботи спершу забезпечити в Україні ті суспільні сили і той політичний устрій, який би гарантував рівноправність у майбутній федерації. Франко зазначив, що гонитва за "німецькими і російськими (соціалістичними) модами" веде до втрати зв'язку з рідним народом і радив наддніпрянським радикалам брати приклад не у "Дейчів, Стефановичів і тих росіян, що ходили в народ» і робота яких "була зовсім гиблою і безплодною", а у литовців, латишів, грузин і поляків, які навчилися поєднувати легальні і нелегальні способи довготривалої і копіткої роботи для піднесення освітнього і культурного рівня народу, його національно-політичної свідомості в цілому [10.-С.39,50]. Хоча Іван Франко у своїй статті не називав жодної групи і жодної особи, Леся Українка сприйняла критику на власну адресу. Відповідаючи Франку статтею «Не так тії вороги, як добрії люди», надруковану у тому ж таки "Житті і Слові", вона, серед іншого, закинула йому, що "стаття «З кінцем року» осягла собі високої честі бути гектографованою руками ворогів радикальної партії... Коли б тільки д. Франко бачив «побідоносні» погляди своїх видавців і чув тон, яким вони питають радикалів при стріванні: "А ви читали «З кінцем року»?" [10.-С.46].

"Ворогами радикальної партії", яких так гостро засуджувала Леся Українка, виявляється, був ... самостійник Микола Міхновський і його найближче оточення, можливо, з Братства тарасівців. Таким чином, Міхновський несподівано опинився у фокусі дискусії між двома видатними українськими мислителями, класиками української літератури. Але Франко, здається, не став на бік Лесі та її київських однодумців. У статті "Не по конях, так хоч по оглоблях", надрукованій у відповідь на Лесину статтю, він писав з приводу тиражування його статті у Києві: "Чи подавали до моєї статті, якісь