Подібну оцінку Миколи Міхновського можна знайти й в інших мемуаристів. Але нітрохи не менше і таких авторів, де особистість Міхновського характеризується зовсім інакше - у виключно позитивних тонах. Зрештою, роблять висновки дослідники, що вивчали це питання спеціально, справа більше не у самому Міхновському, а в авторах, що писали про нього [34.-C.68; 35.-C.215]. Кожен з них оцінював його особистість через призму своїх політичних поглядів, особистих симпатій і антипатій, рідко виходячи за їх рамки.

Так, аналізуючи феномен того, що називають "цивільною відвагою", Олена Теліга у статті "Партачі життя" називає Миколу Міхновського поряд з Оленою Пчілкою і Лесею Українкою - взірцями такої відваги. "Але майже кожен їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі, не лише з боку партачів життя, а і з боку діяльних та лагідних земляків" [36.-C.93], - зазначає поетка. Може, саме так було і з оцінкою поведінки Миколи Міхновського у зазначеному випадку. В усякому разі, можна навести приклад його стосунків із Катериною Серебряковою - майбутньою дружиною Дмитра Антоновича, який висвітлює Миколу в іншому вигляді. Деякий час Катерина була об'єктом залицянь Миколи. "Мої товариші, - згадувала пізніше вона, - занепокоїлися цим моїм знайомством і почали попереджувати, щоб я була обережна, бо він дуже любить жінок, розказували різні любовні пригоди й романи, що ніби то він відбив жінку одного чоловіка, а потім її кинув. Відповідала я їм на те, що за попередження дякую, але він завжди так чемно і по-рицарськи поводиться, що я абсолютно нічого не можу йому закинути" [37.-C.5].

Якщо повернутися до історії з дружиною патрона, то варто вказати ще на одну причину розриву відносин між нею і Миколою. Це позиція батьків. Спроба сина у такий незвичний спосіб улаштувати особисте життя не викликала радості у Івана Івановича Міхновського, парафіяльного священика, для якого дотримання церковних канонів було більшим, ніж просто службовий обов'язок.

Судячи зі всього, у цій складній ситуації у Миколи не вистачило такту й сили волі, щоб переконати молоду жінку і своїх батьків прийняти реалії життя. Жінка залишила Миколу. Але, як пізніше писав Міхновський, "біда ніколи не йде сама". Саме у цей час (а може й у зв'язку з романом) у Міхновського почалися серйозні неприємності у суді. Посипалися скарги й звинувачення. Міхновський став об'єктом пересудів і пліток. Багато з тих, із ким він підтримував дружні, чи партнерські стосунки, співпрацював на громадській роботі, раптом відвернулися від нього. Міхновському довелося документально доводити свою правоту суддям. Додатково він зробив це і в Петербурзі, куди їздив спеціально. Але інсинуації, у тому числі колишніх учителів (наприклад, О. Кониського і М. Старицького) і навіть друзів, не припинилися. А Євген Тимченко, якого деякі автори називають тодішнім керівником Братства тарасівців, у розпаленій свідомості Миколи Міхновського взагалі перетворився у живе втілення всіх його негараздів. "Вони почали на мене гавкати саме тоді, - писав Міхновський у листі до Грінченка, - коли побачили, що мені не легко під вагою і особистого нещастя і неприємностей у суді. Гавкали тим дужче, що мислили ніби я зовсім гину - під вагою обставин. І вони оті Тимченки то що ... отруїли мені життя" [5.-С.98, 99].

Особиста життєва драма, неприємності на роботі, громадська ізоляція після багатьох років бурхливої діяльності викликали у Миколи Міхновського глибоку внутрішню кризу. Цей його стан добре ілюструють листи Миколи до Бориса Грінченка, якого він глибоко поважав і кому безмежно довіряв. "Доля трохи собі покепкувала з мене: вона дала мені пити з келиха життя і коли я зробив перший ковток, вона відхилила келих і ... я зробився нещасливим: не можу собі знайти нігде місця і блукаю, наче несамовитий" [5.-С.98], - писав Міхновський у одному з цих листів. Він змушений був кинути службу і на деякий час поїхав у рідну Турівку. В іншому листі Грінченку, написаному з села, Міхновський писав: "...Нещастє, заздрісне нещастє задавило мою долю, моє щастя, що цвіло пишним, як здавалось, цвітом. І було то несподівано, може через те тим більш уразливо, тим більш гірко! Був я, як той молодий дубок, що не знав бурь, ніколи не схилявся, ні перед ким не корився... І був соняшний день - пишний. Літній, чарівний, і купав своє верховіття дубок у соняшнім сяйві, з молодечим запалом віддаючись тому розкішному листю, що бризкало аж із неба й землі, із воздуху й сонця... Потім відразу налетів вітер, земний, рвачкий, гряд страшний... пошарпало листя й зірвало вершечок.

Вже смерть, чи буде життя?

Хто відповість?" [5.-C.97].

Немає підстав не вірити у відвертість Миколи Міхновського і його щирість. У цих словах віддзеркалювався