За даними Ю. Колларда, Українську студентську громаду в Києві Василь Совачів очолював до 1898 р. Це був початок його участі в українському національному русі, зокрема, у його самостійницькій течії, у руслі якої він перебував усе своє життя. Після нього на чолі громади став студент-правник Андрій Лівицький, якому вдалося зібрати воєдино розпорошені студентські групи. Але то був інший час, і Миколи Міхновського вже не було в столиці України.

Це, власне, і все, що відомо про стосунки Миколи Міхновського з київською студентською громадою. Мабуть, це неповна інформація. Та і її достатньо, щоб упевнитися у тому, що його вплив на громаду був досить значний. Але діяльність Міхновського у Києві не обмежувалася рамками студентської громади. Вона була наповнена іншими важливими подіями, частина яких зв' язана безпосередньо з Братством тарасівців.

Матеріалів, що розкривають роботу Міхновського у Братстві тарасівців у другій половині 90-х рр., збереглося небагато, але вони свідчать, що він був причетний до всіх важливих акцій організації. Є достатні підстави вважати роботу Миколи Міхновського (як і інших тарасівців) у студентських, семінарійних та гімназичних гуртках виконанням місії членів Братства. Молодь була головним об' єктом агітаційної роботи тарасівців. Але, звичайно, не лише молодь, і не лише у столиці. Зафіксовані поїздки членів Братства в регіони для ведення там агітаційної роботи. Так, у травні 1897 р. провідні тарасівці на кошти цукрозаводчика, українського патріота В. Симиренка роз'їхалися по Україні для "роботи політичної". Микола Міхновський був відряджений на Лівобережжя [13.-C.18].

Деякі тарасівці створювали осередки своєї організації або підпорядковані Братству групи за місцем свого минулого проживання, буваючи там у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо. Цей процес продовжувався й у другій половині 90-х років. Саме як цілеспрямовану роботу у цьому напрямку можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало "дітьми Шемета" [14.-Ч.2.-С.75]. Поліція вважала, що посередником у стосунках "центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком" був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків "заборонені закордоні видання з київського складу" [15.-Ф.442.-Оп.850.-Спр.47.-Арк.1]. Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет із його братами Сергієм і Миколою, а і Микола Міхновський - як один з організаторів, або добре обізнаний радник.

Подібний гурток був створений 1896 р. і у Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. "Головним порадником прилуцького гуртка" Олександр Лотоцький називає племінника Миколи, студента Київського університету Василя Совачіва [15.- Ч.2.-С.75]. Важко уявити, що до організації й діяльності цього гуртка не був причетний і сам Міхновський. Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін.

Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родинного клану Міхновських ("братів О. та В. Міхновських"), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра [12.-С.42, 44, 146]. Дослідник історії роду Міхновських Олександр Стовба вважає, що це неповні дані. Крім братів Олександра й Володимира Міхновських, з осені 1896 р. у семінарії вчився їх кузин Веніамін Міхновський, який "правдоподібно, теж увійшов у громаду" [16.-С.81-82]. Юрій Коллард, який особливо детально описав діяльність харківської студентської громади, фіксує членство у ній студентів ветеринарії Ол. та В. Міхновських [12.-С.42, 146]. Нам не вдалося встановити, чи мова йде про різних осіб, чи це все ті ж полтавські семінаристи, що стали харківськими студентами. Але немає сумніву, що це родичі Миколи і що він цікавився їх справами, сприяв їм.

Залучаючи молодь до гурткової роботи, Микола Міхновський разом із тим прагнув відгородити її від впливу традиційного українофільства. Сергій Шемет згадує про різкі статті в галицькій пресі, які писав Микола Міхновський і які викликали незадоволення старих українофілів [4.-C.6]. Загалом, констатує С. Наумов, у Західній Україні тарасівці опублікували сотні художніх, критичних і публіцистичних творів, чим зробили чималий внесок у створення української публіцистичної літератури [17.-№6.-С.59]. Потім газети й журнали з цими статтями, як і багато інших галицьких видань, переправлялися по нелегальних каналах на Наддніпрянщину і сприяли зростанню національної самосвідомості українського населення, політизації українського руху. Самі члени Братства виступали в ролі кур'єрів, доставляючи на Наддніпрянщину нелегальну літературу, налагоджуючи зв'язки з галицькими діячами. Простежуючи у другій половині 90-х рр. канали нелегальних поставок з-за кордону у Наддніпрянську Україну забороненої літератури, поліція зафіксувала поїздки з цією метою до Галичини й Миколи Міхновського [15.-Ф.274.-Оп.1.(Ч.1).-Спр.26.-Арк.110,122].

У другій пол. 90-х рр. Микола Міхновський взагалі був ключовою фігурою в збиранні й поширенні в молодіжному середовищі української літератури і нелегальних видань. Про це, зокрема, свідчить його лист Борису Грінченку від 9 травня 1897 р., у якому він повідомляє, що "Колишні функціїШколиченка (псевдонім Мусія Кононенка. - Авт.)