щодо складу обняв не п. Тимченко, як думалось попереду, а я." Далі у листі Міхновський просить Грінченка " давать мені Ваші красні видання в такій кількості примірників, як Ви узнаете можливим [і] визначити термін, коли маю Вам сплачувати за дані книги гроші". Як бачимо, Міхновський перебрав на себе досить складну й відповідальну організаційну роботу. Йому доводилося не лише домовлятися про пересилку й доставку по легальних і нелегальних каналах літератури з різних міст і від різних авторів, а і поширювати її серед споживачів, вирішуючи при цьому численні фінансові проблеми. Нарешті, він виконував і особливо небезпечну роботу із забезпечення доставки літератури з-за кордону. "...З свого боку, - писав Міхновський Грінченку, - я, певне, буду й Вам корисним, бо матиму закордонні видання, яких у Вас не буде, і взагалі, матиму найріжніші видання. Коли Вам що потрібно буде - віддаватиму Вам на своїх умовах ". В іншому листі, вже від 1 липня 1897 р., Микола Міхновськми повідомляє Бориса Грінченка, що одержав від нього для розповсюдження посилку з книгами і замовляє ще по 25100 примірників його творів "Думи Кобзарські", "Пісні та думи", "Хатка у балці" та ін. [5.-C.96-97].
Така інтенсивна й багатопланова робота Міхновського залишала за ним і у другій половині 90-х рр. місце однієї з ключових фігур Братства тарасівців. Його ім'я досить часто (чи не найчастіше, у порівнянні з іншими тарасівцями) згадується в історичних джерелах, зокрема одному з найбільш інформативно насичених - епістолярній спадщині Михайла Коцюбинського, пов'язаній з діяльністю Братства [17.-№5.-С.40; №6.-С.62].
Невідомо точно, коли Братство тарасівців перестало існувати. Називаються різні дати, аж до 1902 р. Більшість авторів сходяться на тому, що після харківських арештів 1893 р. Братство вижило і навіть інтенсифікувало свою діяльність. Проблеми стали проявлятися з середини 90-х років, коли Братство тарасівців опинилося у стані внутрішньої кризи, із якої так і не вийшло. Микола Міхновський із сумом сприймав цей процес. В одному з листів Михайла Коцюбинського за 1896 р. наводиться образна оцінка стану справ у товаристві, висловлена Миколою Міхновським: "Коли б мене спитано,... в якім стані є наша власна справа, відповів би по щирості: будова потріскалась, крізь великі тріщини шурхає вітер, навіть деякі стовпи захитались, а шашіль, що без упину точить кожну найменшу балку, лякає, що незабаром впаде ціла будівля" [18.-C.89]. Але без власної організації тарасівці не залишалися ще декілька років. Сергій Наумов схиляється до думки, що братство тарасівців припинило свою діяльність лише у 1898 р. [17.-№6.-С.62].
Однак, у діяльності в Братстві тарасівців самого Міхновського до 1898 р. джерела ніякої кризи не фіксують. Правда, це лише наше припущення. Для остаточного висновку не вистачає конкретних фактів. Робота Братства тарасівців мала добре законспірований характер. За виключенням харківського провалу 1893 р., їм удавалося уникати арештів. Та оборотною стороною цього явища стала майже повна відсутність документів про Миколу Міхновського, як члена Братства тарасівців, у фондах жандармських управлінь. Зате у цих фондах збереглися матеріали про його участь в інших течіях і організаціях, які існували в Наддніпрянщині у другій половині 90-х років і які постійно попадали у поле зору поліції. За даними її агентів, одна з таких організацій - загальноукраїнське "таємне товариство "Молода Україна" - існувало з весни 1896 р. з центром у Києві. Поліція нарахувала аж 458 членів "товариства", яке, згідно з її підрахунками, мало свої відділення в 22 містах. Прилуцьке відділення називалося одним з найбільших, а Микола Міхновський і Володимир Шемет характеризувалися як зв'язкові і експедитори вантажів з забороненою літературою з закордону, тобто із Галичини [15.-Ф.274.-Оп.1.-Спр.536.-Арк.5, 24].
Знайомлячись з персональним складом того, що поліція називала товариством "Молода Україна", дослідники зі здивуванням виявили, що ніякої нової організації в цей час не виникло, а "таємне товариство" - це не що інше, як конгломерат старих українських громад, які, як і раніше, діяли у різних містах України. Так, називаючи, наприклад, імена членів київського відділення "Молодої України", поліція називає все тих же членів Старої громади [19.-С.19]. У будь-якому випадку, немає жодного свідчення учасників українського руху (як членів громад, так і не пов'язаних з ними організаційно чи ідейно) про їх участь у таємному товаристві, яке мало назву "Молода Україна".
Що ж дало підставу для поліцейської містифікації - створення цілком віртуального «таємного товариства»? Можливо, такою підставою було пожвавлення контактів між членами громад, перш за все, київською, що займала особливе місце в українському русі, і периферійними, яке спостерігалося у другій половині 90-х рр. На висновки поліції могла вплинути також помітна політизація поглядів у середовищі громад, гарячі дискусії щодо шляхів майбутнього українського руху і деякі несанкціоновані керівництвом Старих громад акції молоді. Був ще один тривожний, із точки зору поліції, фактор - видатні досягнення української культури цього періоду, зростання інтересу до неї у різних верствах суспільства. Культурний прогрес забезпечували не лише члени українських громад Наддніпрянщини - вони були загальноукраїнським феноменом. Не маючи чіткого уявлення про характер цих процесів, поліція, за звичкою, перебільшувала їх організаційний бік, пустивши в обіг (для внутрішнього користування, бо широкій громадськості ця інформація була недоступна) міф про існування