Що ж стосується назви неіснуючої організації, то його "підказали" поліції самі українці. Українське національно-культурне піднесення, що відбувалося по обидва боки Збруча, наддніпрянський публіцист Трохим Зіньківський у 1896 р. охарактеризував поняттям "Молода Україна" [20.-C.81-119]. Ця самоназва, підхоплена й розвинута у працях І. Франка, М. Шаповала (Сліблянського), О. Косач (Пчілки) та інших авторів, підкреслювала ідейно-політичну близькість української генерації 90-х років ХІХ ст. з національно-визвольними рухами Європи ("Молода Італія", "Молода Німеччина", "Молода Бельгія", "Молода Польща" тощо).

Хронологічно національно-культурний рух "Молода Україна" дослідники датують двома останніми десятиліттями ХІХ ст., хоча свою історичну назву отримав лише у другій половині 90-х рр. Тамара Гундорова, аналізуючи явище "Молодої України", зазначає, що саме наприкінці ХІХ ст. "молодоукраїнство" поширилося на усі важливі сфери суспільного життя - літературно-художню творчість, культуру і освіту, проникло у політику й оформилося як певна цілісність [21.-C.110].

У контексті "Молодої України" (і як один із найважливіших її наслідків) відбувалася кристалізація національної самосвідомості української еліти. Інтелектуальна верхівка відкрито, інколи навіть із викликом, певним епатажем стала демонструвати свою самоідентифікацію з Україною, українською нацією як цілком осібною етноісторичною спільнотою. Це яскраво проявилося не лише у поведінці її окремих представників (згадаймо хоча б Лесине самовизначення - Українка), але й у "Profession de foi молодих українців" та тих документах, що у другій половині 90-х рр. були складені на його основі. "Наука і життя Вкраїнського народу доводить нам, що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, як і кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці і поступу" [22..-C.205], - ці слова "Profession de foi" яскраво віддзеркалюють не лише погляди тарасівців, але і "молодоукраїнську" ідеологію у цілому.

Але ці переконання невеликої групки українських інтелектуалів слід ще було прищепити цілій нації. І нова генерація національної інтелігенції напружено шукала (і пропонувала!) шляхи перетворення величезної етнічної маси українського населення у те, що Іван Франко називав «суцільним культурним організмом, здібним до самостійного культурного й політичного життя» і спроможним увійти на рівних правах з іншими у коло цивілізованих європейських народів. Кожен робив це по- своєму. Леся Українка й Михайло Коцюбинський «європеїзували» українську літературу і, за влучною оцінкою І. Крип'якевича і Д. Дорошенка, «поглибили й поширили самочуття повновартости українця, як громадянина світа» [23.-C.835]. Михайло Драгоманов був українським політичним мислителем європейського масштабу. Він увів українців у коло сучасних йому політичних і соціологічних вчень і прагнув ув'язати майбутнє України у європейський і світовий контекст. Микола Лисенко став для українців тим, ким були для росіян Глінка, для поляків Шопен, для чехів Сметана, для норвежців Гріг - творцем національного напрямку у музиці [24.- C.351]. Самого Івана Франка американський дослідник Клеренс Манінг узагалі назвав «скульптором» новітньої української нації. Михайло Грушевський заклав основи сучасної української історіографії і зробив те, без чого неможливе націотворення - обґрунтував «український міф» на мові тодішньої науки [25.-C.269- 270]. Борис Грінченко відредагував 4-томний "Словар української мови", визнаний класичним. Покликання своєї діяльності в культурній сфері він бачив у тому, щоб "виробилася з української нації одна національно-самосвідома освічена нація". Саме ці видатні особистості були найяскравішим утіленням "Молодої України". Усіх їх, за виключенням емігранта М. Драгоманова, Микола Міхновський знав особисто й у 90- ті рр. за різних обставин із ними тісно співпрацював. За цими видатними сподвижниками стояли десятки і сотні їх послідовників і учнів.

Мабуть, під впливом загального піднесення Міхновський задумав досить амбітний проект: книгу під робочою назвою "Русини з початком ХХ століття" - своєрідну енциклопедію, покликану дати огляд українського життя, географії, історії та етнографії України, її економічного, політичного та культурного становища. Ця книга могла стати в один ряд з іншими видатними досягненнями української культури того часу. У листі Б. Грінченку він писав з цього приводу: "Я надумався у купі з прихильними до сеї думки людьми з початком ХХ віку видати книгу, яка б була свідотством існування нашої нації і в 20 главах дала історію культури нашого народу'' [5.-C.99]. Разом з тим, Міхновський переслідував ще одну мету - сприяти консолідації молодшої генерації українських патріотів, або, як він писав: створити "достойний пам 'ятник того, що дивлячись на раз-у-раз виявлювану усобицю між старими, зросла й зміцніла солідарність молодого покоління" [5.-C.98]. Книгу планувалося видати російською мовою у Петербурзі й українською в Галичині. Микола Міхновський оголосив у буковинській пресі (у газетах "Буковина" і "Руслан") про цей проект, опублікував його план і закликав спеціалістів Наддніпрянщини і Західної України до співпраці.

Проект Миколи Міхновського викликав жвавий інтерес у середовищі української інтелігенції. Його добре ілюструють листи Миколи Міхновського до Бориса Грінченка та Івана Франка, опубліковані у 1994 р. Сергієм Квітом [5.-C.94- 103]. З листів Міхновського відомо, що свою згоду на участь у проекті дали "В.Б. А." (очевидно, В.Б. Антонович. - Авт.), який зголосився написати "Нарис антропологічний" (Глава П), а також "профес.Я..." (мабуть, відомий економіст проф. М.Й.Яснопольський. - Авт.), що погодився написати главу ''[5.-99-100]. До Миколи Міхновського приходили листи з пропозиціями про участь у проекті та вдосконаленні плану. Зокрема, в одному з листів із Галичини пропонувалося відмовитися від