З проханням написати ІХ гл. того видання під назвою "Національний рух" звернувся Міхновський до Івана Франка. Переконуючи його взятися за цю роботу, Микола писав йому у листі від 9 січня 1899 р.: "ЯВірю і знаю, що ніхто краще за Вас не напише сиєї глави, бо тільки автор"Ботокудів", "З кінцем року" та "Ти, брате, любиш Русь" зуміє показати світлі й темні сторони нашого життя і сказати, що "не пора москалеві й ляхові служить" [-] одно слово, дати таке освітлення нашому руху, яке видавці бажають бачити, а видавці - Ваші ученики й шанувателГ [5.-C.101]. Мабуть, видавати цю книгу Микола Міхновський планував у видавництві "Вік", організованому у 1898 р. молодими українськими діячами О. Лотоцьким, С. Єфремовим, Ф. Матушевським, В. Дурдуківським та ін. Міхновський у листі декілька разів пробує переконати Івана Франка "прийняти на себе ІХ главу, коли Ви поділяєте нашу думку, що така енциклопедія потрібна" [5.- C.101].

До виконання проекту Микола Міхновський пробував залучити і Бориса Грінченка, до якого він ставився з великою повагою ще з початку 90-х років, коли відбувалася знаменита дискусія Грінченка з Драгомановим про українську справу. "... Дозволяю собі звернутись до Вас особисто, - пише Міхновський до Грінченка, - узяти на себе працю написати ХІІ главу "Низша народня освіта ". Ви - спеціаліст в сьому питанню і напишете саме з того погляду, на сю річ, який мені так симпатичний ". Міхновський навіть дає план цієї глави, що передбачав, окрім усього іншого, характеристику стану освіти в Галичині, Буковині й Карпатській Україні. При цьому, щоб не образити Грінченка, Міхновський застеріг: "Подав я її тільки на те, щоб виявити свою ідею - єдність інтересів цілого народу" [5.-C.99]. Борис Грінченко відмовився від участі у проекті, мотивуючи своєю зайнятістю на літературній роботі, але Міхновський в черговому листі знову й знову прагне переконати його змінити своє попереднє рішення: "...Хіба то моя особиста справа. Адже все, що ви робите, як і те, що ми маємо робити, усе те наше " [5.-С.99].

Про підготовку енциклопедії добре знав і Михайло Грушевський. Про це свідчить, зокрема, лист Мирона Кордуби - галицького історика, етнографа і мовознавця до свого вчителя М. Грушевського, який на той час працював у Львові: "Нині, - пише М. Кордуба, - є зазив Міхновського до видання руської sur qenesis енциклопедії. Чи знаєте Ви цього добродія, чи до діла сего забралися хороші сили і чи є вигляд на успіх. Коли є, то мені хотілось би взяти в тім участь і написати новійшу історію Галичини" [26.-C.181].

Серед можливих спільників Міхновського у справі видання книги Сергій Квіт називає також Осипа Маковея, галицького письменника, із яким Микола підтримував дружні зв'язки [5.-С.104].

Однак, нам залишається невідомим, що порадив М. Грушевський М. Кордубі, яким було остаточне рішення Грінченка і Кордуби щодо участі у проекті. Не знайдені також матеріали, чи погодився писати для енциклопедії Іван Франко. Микола Міхновський скаржився Борису Грінченку, що "справа просувається "по-хахлацки ", ... гірше, ніж хотілось би, та в тім не наша вина". При цьому, він зазначав, що "за кордоном наче простійші люди, бо тутейші навіть на мої запросини листами не схотіли (чи повірете) відповідати" [5.-C.99]. Узагалі, не до кінця ясно, чому проект Миколи Міхновського, незважаючи на велику організаторську роботу ініціатора і надзвичайно продуктивний характер самої ідеї, не був реалізований. На наш погляд, склався комплекс причин, серед яких головною виявився раптовий переїзд у 1899 р. Миколи Міхновського з Києва до Харкова.

У цілому, ідея проекту Міхновського "Русини з початком ХХ ст." органічно вписувалася у "молодоукраїнський рух", логічно відповідаючи його історичному покликанню, яке полягало в обґрунтуванні необхідності формування модерної української нації і конкретній участі національної еліти у реалізації цього завдання. Це було завдання великої історичної ваги. Враховуючи досвід інших європейських країн, які у свій час пережили "молодий" національний рух як засіб виходу з національної залежності, культурної вторинності й провінціалізму, можна говорити, що форма подібної інтенсифікації національного розвитку становить явище загальноєвропейського типу [21.-С.109-112].

Але, на відміну від європейських аналогів, "Молода Україна" не була оформлена організаційно і не висунула свого загальнонаціонального політичного лідера, здатного надати цьому руху чітких організаційних форм. Не мав цей рух і чіткої політичної програми, ясного бачення майбутнього України. Однак, поліція, яка була обізнана з історією визвольних рухів народів Європи з тривогою чекала появи українських феніїв і карбонаріїв, місцевих Джузеппе й Гарібальді.

Але що ж, все-таки, було насправді? Чому поліція на усіх рівнях декілька років підряд уперто характеризувала "Молоду Україну" саме як організацію ("таємне товариство") з антиурядовими, сепаратистськими намірами, зокрема, прагненням добитися автономії України. А в одному аналітичному документі департаменту поліції МВС, адресованому генерал-губернатору Київському, Подільському і Волинському, навіть зазначається, що "Молода Україна" поставила перед собою мету "відновлення політичної незалежності Малоросії шляхом відокремлення від Російської держави" [15.-Ф.442.-Оп.850.-Спр.47.-Арк.1]. Повірити у ці поліцейські висновки важко. Неможливо навіть уявити собі статечних і обережних керівників старих українських громад, які б виступили у 90-ті роки з радикальними планами зміни політичного устрою царської Росії. Але, з іншого боку,