Кастелівка Улиця Крижова ч* 12

(зв)

Микола Міхновський

Nikolas Mihhnovsky Помічник адвоката присяжного

Мабуть, немає підстав сумніватися у тому, що Віталія Боровика, одного із засновників Братства тарасівців, якого Іван Франко міг знати лише по розповідях, він міг прийняти лише по рекомендації людини, яку дуже добре знав і якій довіряв. Цією людиною був Микола Міхновський.

Цілком можливо також, що серед тих, з ким зустрічався Микола Міхновський у Галичині, був і Юліан Бачинський та інші галицькі самостійники. У всякому випадку, підстав для зустрічі з ним було не менше, ніж із Михайлом Грушевським. Але це лише гіпотеза. Достеменно відомо, що до Львова (як, до речі, і до Чернівців) Міхновський приїжджав неодноразово з радістю, а спілкувався він не лише з політиками, а і письменниками, діячами української культури.

Щільну завісу над цими контактами відкривають три листи Миколи Міхновського до Осипа Маковея, який у 1895-1897 рр. був редактором чернівецької "Буковини". Листи датовані 1897-1898 рр. [28]. Їх опублікував у 1937 р. галицький письменник і громадський діяч Франц Коковський у львівському часописі "Назустріч", а Сергій Квіт дав у 1994 р. їх передрук [5.-C.91-101]. У першому листі, відісланому з Києва 15 грудня 1897 р., Микола Міхновський писав: "...Я з роскішним усміхом споминаю чудовий Львів і любих русинів, що так ласкаво, так щиро вітали мене у Львові. Між ними Ви. Ті спомини лишаться мені на ціле життя ". У цьому ж таки листі Міхновський просить О. Маковея передати Михайлу Павлику у Львів, що справа, яка стосується Павлика, "на днях закінчиться ... у той, чи інший бік - тепер уже йдуть підготовляючі роботи (бо навіть у таких справах доводиться політикувати)". Нам невідомо, про яку справу йшла мова. Важливий сам тон листа, який характеризує відносини між Міхновським та Маковеєм і Павликом - досить теплі й щирі.

Ці відносини передбачали тривалі розмови і дискусії, в яких співрозмовники не могли обійти надзвичайно популярне тоді в громадсько-політичних колах Галичини й Наддніпрянщини питання про майбутнє України. Зокрема, Михайло Павлик, який у свій час разом з Іваном Франком був засновником Української радикальної партії, у ці роки переживав складний процес переходу на самостійницькі позиції, а Микола Міхновський шукав у Галичині додаткових підстав для утвердження на цих позиціях. Обох цікавило питання про ставлення до російських соціалістів. Здається, тут не було розбіжностей. Павлик ще у 1886 р. у листі до Драгоманова передрікав: "Я певнісінький, що в Росії скінчиться на тім, що "російські революціонери" стануть стовпами реакції staqtus quo на другий день після революції" [29.-C.79].

У другому листі Міхновський дякує Маковея, що той турбується про пересилку йому часопису "Буковина" і цікавиться сімейним станом і джерелами існування письменниці Ольги Кобилянської: "Чи заміжня, чи ні? Коли має, крім професії письменниці - ще якусь - то яку саме?" [5.-C.100]. Третій лист Міхновського наводимо повністю з дотриманням особливостей тексту [5.-C.101].

Київ

Шановний добродію!

Вчиніть ласку, пришліть мені "Царівну" Кобилянської й вашу "Одирму"на тую адресу, на яку йде "Буковина". Більше нічого не додавайте, Попереду, коли Ваша ласка, зараз, пришліть "Царівну". Посилаю два карбованці.

Шанує Вас Микола Міхновський.

Читав Ваш військовий фейлетон, а позаяк сам кінчу небавно військову службу, то передумавсь за Вами списати вражіння свого життя. Чи гаразд би було друкувати більшу річ з такого власне огидливаго побуту?

Міхновський

Ці листи свідчать про досить тісні і плідні зв'язки Миколи Міхновського із західноукраїнською культурною елітою і характеризують його як високоінтелігентну людину, що цікавиться новітніми тенденціями літературно-мистецького життя: "Царівна" Ольги Кобилянської тоді була сприйнята критикою як яскравий прояв модерністських, неоромантичних впливів в українській літературі. Мабуть, цей інтерес був відгомоном ідейних пошуків самого Міхновського, якому було органічно притаманне несприйняття пануючого тоді серед української інтелігенції позитивістського світосприйняття (недосконалість і обмеженість якого для нього особливо яскраво втілювалася у марксизмі) і який прагнув у своїх ідейно-політичних пошуках обпертися на надійніші, сучасніші філософські орієнтири.

Разом із тим, Міхновський у цих листах постає також як людина, не позбавлена літературних амбіцій. З цитованого вище листа О. Маковею видно, що він пробував свої сили у прозі. Правда, втілити в життя свої плани Міхновському не вдалося: зокрема, не був реалізований його задум написати про службу у царській армії, як не мали успіху всі інші його спроби заявити про себе в художній прозі. Здається, поступово Міхновський усвідомив, що художня література - це не найголовніше його покликання. У травні 1899 р. у листі до Грінченка він із гіркотою визнав: "Не дивлячись на всі мої силкування, ніяк не можу зліпити до купи двох слів. Ви розумієте, що я говорю про мої безрезультатні стремління бути письменником: уперто не хотять мене друкувати! Гаразд, хоч російська цензура виручає і я можу казати з таємничим виглядом, що... знята... заборона українського слова... революційний зміст... переслідування ворогів" [5.-С.95].

Але літературу Міхновський не полишив. Свої можливості він пробує реалізувати і в поезії. Зокрема, його перу належить збірка віршів різних років під назвою "Лірика", видана 1912 р. у Києві. У цій збірці, між іншим, зазначається, що до друку готується "Збірник загадок у віршах" і "Гуморески" того ж автора [5.-С.91].

Однак, спеціалісти не вважають,