Ф.Г. Турченко

МИКОЛА МІХНОВСЬКИЙ І СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

На життєвому шляху видатного діяча українського визвольного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. Миколи Міхновського період Української революції 1917 р., зокрема її початок, ознаменований утвореням Центральної Ради, займає особливе місце. В історичній літературі ця сторінка біографії Міхновського описана надзвичайно суперечливо. Одні автори вважають його одним з головних організаторів Центральної Ради, інші переконані, що Міхновський не мав ніякого відношення до її появи. Пропонована читачеві стаття не претендує на остаточну істину, але, як сподівається автор, буде сприяти наближенню до неї.

Лютнева революція і крах Російської імперії докорінно змінили обстановку в Україні і поставили перед її політичними силами завдання визначити плани на найближче майбутнє і перспективу. Яким це майбутнє уявлялося Миколі Міхновському та його оточенню, а зрештою - всім тим, хто характеризувався узагальнювальним терміном "самостійники"? У сучасній українській історіографії це питання залишається невирішеним. У багатьох дослідженнях Української революції, опублікованих в останнє десятиліття, простежується думка, що самостійників як помітної політичної сили у 1917 р. в Україні взагалі не існувало. Ця точка зору була сформульована в українській зарубіжній історіографії на початку 20-х років ХХ ст. і домінує вже понад 80 років. Ще у 1920 р. В. Винниченко у своїй праці "Відродження нації" так змалював становище в українському національному таборі після Лютневої революції 1917 р.: "...Український сепаратизм тоді помер... українство почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схоластиків, чистих теоретиків, запеклих "самостійників" або людей, занадто вже пройнятих національним чуттям" [1.-С.42-43].

На це висловлювання у книзі одного з лідерів Української революції часто посилаються, щоб проілюструвати стан українського національного руху після Лютневої революції 1917 р. Конкретизуючи думку Винниченка, дослідники пишуть, що самостійницький рух на Наддніпрянщині в умовах світової війни, особливо в 1915-1916 рр., різко посилився, але після перемоги в Росії Лютневої революції 1917 р. швидко пішов на спад. Есерівські та інші гуртки соціалістичної орієнтації, які у розпал імперіалістичної війни стали орієнтувалися на загальнонаціональне повстання з метою досягнення незалежності України чи схилялися до підтримки Австро-Угорщини, швидко перейшли на позиції федералізації Росії і автономії України. Але залишалася невелика група тих, яких В. Винниченко характеризував як політичних маргіналів - "занадто вже пройнятих національним чуттям". До цих маргіналів (за словами того ж В. Винниченка, "запеклих самостійників") зараховували і Миколу Міхновського. В передмові до фундаментального збірника документів "Український національно-визвольний рух. Березень - листопад 1917 року", виданого Інститутом історії України НАН України в 2003 р., зазначається: "Укладачі збірника прагнули виявити якомога більше автентичних самостійницьких документів, щоб на їх підставі можна було відтворити реальний образ самостійницької течії, конкретизувати її програму. Досягти помітних успіхів у цьому напрямі практично не вдалося. Це схиляє до думки про спонтанність дій та неорганізованість самостійників, відсутність у них будь-якої конкретної ідеологічно виваженої програми, як і про відсутність реальних організацій та широкої соціальної бази" [2.-С.11]. На наш погляд, це передчасний висновок. Адже спеціального дослідження стану самостійницького руху в 1917 р. укладачі цього збірника, як, до речі, й інші сучасні автори, ще не проводили, а наведені ними документи - це лише частина документального комплексу з даної проблеми. У нашій статті така мета також не ставиться. Але наведені нижче матеріали про діяльність Міхновського і його однодумців у 1917 р. дають можливість пролити світло і на стан самостійницького руху в Україні 1917 р., і на участь його представників у створенні Української Центральної Ради.

Сталося так, що Лютневу революцію 1917 р. Міхновський зустрів у Києві, центрі національно- політичного життя України. Тут про події в Петрограді стало відомо ще 28 лютого (13 березня за н. ст.), а друкувати матеріали про них військова цензура дала дозвіл 2 (15) березня 1917 р. Міхновський у цей час перебував на військовій службі і, знаючи його вдачу, можна погодитися з тими авторами, які пишуть, що він негайно кинувся у вир політичної діяльності, прагнучи об'єднати своїх однодумців, виробити стратегію і тактику самостійників щодо революції.

З особою Міхновського його нечисленні біографи пов'язують ряд важливих, ключових подій 1917 р. в Україні. Зокрема, П. Мірчук і ряд інших авторів стверджують, що Миколі Міхновському належить історична ініціатива створення Української Центральної Ради.

Роль Центральної Ради в історії Української революції загальновідома. Тому будь-яка інформація про обставини виникнення Ради надзвичайно цінна і потребує ретельної перевірки. За версією П. Мірчука, 3 (16) березня 1917 р. М.І. Міхновський утворив організаційний центр самостійницьких сил - "Українську Центральну Раду, як орган тимчасового державного правління самостійної України , який виступить з ініціативою й подбає про сформування українського парламенту та відповідального перед парламентом уряду самостійної Української Держави" [3.- С.55].

В цих словах П. Мірчука - ціла програма українського державотворення. Але чи справді все було саме так? Адже в історичній літературі поширена точка зору, що на початку березня з ініціативою створення власного національного центру виступило Товариство українських поступовців (ТУП), і йому належить