Таким чином, версія про існування на початку березня 1917 р. двох національно-політичних центрів (Української Центральної Ради, створеної самостійниками-соціалістами і Центральної Ради, створеної поступовцями) має не менше підстав для сприйняття, ніж версія про існування одного - створеного ТУПом. При нинішній джерельній базі обидві ці версії мають право на існування як гіпотези, над якими ще слід працювати, розширюючи коло документів. Наша точка зору полягає в тому, що деякий час все-таки паралельно співіснували а) самостійницька Українська Центральна Рада, до утворення якої був так чи інакше причетний М. Міхновський, і б) тупівсько-автономістська Центральна Рада.

Р. Млиновецький і П. Мірчук пишуть, що це співіснування продовжувалося два тижні, перш ніж 16 чи 17 березня дві Ради остаточно об'єдналися [6.-С.100; 3.-С.57].

Про обставини об'єднання названі вище автори пишуть по-різному. Р. Млиновецький бачить у цьому результат інтриг і прямого обману самостійників федералістами і, зокрема, М. Грушевським. За версією П. Мірчука, це об'єднання стало наслідком прагнення Міхновського сприяти консолідації всіх українських сил, без чого державне будівництво, на його тверде переконання, було неможливим. Міхновський, зазначає Мірчук, вірив, що і соціалісти, і ліберали, "будучи українськими патріотами, признають швидко свою помилку й не стануть на ділі спиняти природний розвій подій в Україні в напрямку повної державної незалежності України". Майже це саме за 25 років до П. Мірчука писав С. Шемет: М. Міхновський був переконаний, що "хто б не був на чолі Центральної Ради, до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський, ...яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української держави цими руками ліпше чи гірше робитиметься" [20.-С.17]. Тому він, за словами П. Мірчука, "погодився на те, щоб дещо виждати з офіційним проголошенням незалежності Української Держави" [3.-С.58].

Хоча прямих і неспростовних доказів на користь цієї точки зору в літературі не наводиться, вона має право на існування. На її підтримку в літературі наводять деякі побічні докази. Одним з таких аргументів може бути зміст першої відозви Центральної Ради "До українського народу!", датованої 9 березня 1917 р., ще до створення об'єднаної УЦР. Її зміст свідчить, що до складання відозви прилучалися представники як самостійницької, так і автономістичної течій. Зокрема, П. Мірчук початок відозви вважає самостійницьким по змісту і приписує М. Міхновському:

"Народе Український!

Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії.

Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсотлітнього сну.

Уперше, Український тридцятип 'ятимільйонний народе, ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як можеш жити як окрема нація. З цього часу в дружній сім 'ї вільних народів могутньою рукою ти зачнеш сам собі кувати кращу долю " [4.-С.38].

Ця частина документа має радикальну тональність, хоча і не містить прямих закликів до проголошення незалежності України. Якщо її справді писав М. Міхновський, то це можна оцінити і як поступку самостійників автономістам, і як корекцію політичного курсу самих самостійників. З огляду на сказане вище, мабуть, мова все-таки йде про друге. Адже всі інші відомі нам документи, які вийшли з самостійницького оточення навесні 1917 р., зокрема, декларації і відозви Української народної партії, що відновила свою легальну діяльність в березні 1917 р., мають подібний зміст. В цих документах прямих закликів до негайного проголошення незалежності України немає [21;22]. Якщо цей фрагмент з відозви УЦР справді належить М. Міхновському, то є підстави стверджувати, що негайно після Лютневої революції 1917 р. проголошення незалежності України він і його оточення справді вважали завчасним.

Про це свідчать також мемуари сучасників, які контактували з М. Міхновським у перші тижні революції. Зокрема, Катерина Антонович у своїх споминах описує розмову з Дмитром Антоновичем, своїм чоловіком, після його повернення з чергового засідання Центральної Ради:

Знаєш кого я зустрів і хто відпровадив мене додому?

Не знаю. А хто?

Микола Міхновський. Я його запрошував зайти до нас, але він не зайшов. Сказав він мені таку дивну річ, що досі не знаю, як розуміти її: "Не настоюйте тепер перед російською владою на самостійну Україну, згоджуйтеся на федерацію". Коли ж я завважив, що він завжди стояв за самостійну Україну і чому тепер висловлює іншу думку, Міхновський сказав, що тепер дуже трагічний момент у політиці, все може загинути, ліпше з вимогою самостійності заждати.

Це було для мене як грім з ясного неба, і я спитала:

Та чи ти ж добре зрозумів?

- Як же його інше розуміти так і сказав: "Ви ж знаєте, Дмитре Володимировичу, як я ставлюся і ставився до самостійної України, але тепер не час. Вони нас задавлять" [23.-С.8].

Про подібний випадок (а, може, справа йде про одну подію) згадував у своїх спогадах і сам Дм. Антонович. Він описує випадок в перших числах березня 1917 р., коли до нього звернувся