один з "крайнє правих українських громадян" М. Міхновський з пропозицією зустрітися "на нейтральному ґрунті" - в кабінеті директора кооперативного банку. "Яке ж було моє здивування, - пише Д. Антонович, - коли Міхновський мені заявив, що особисто хотів мене побачити, щоб благати ... не піднімати на цей час питання про самостійність України, бо в цей час московське громадянство нас знищить без останку, бо з цими кадетами боротися тяжче, ніж з царським урядом" [24]. (До речі, ця розмова може бути ще одним побічним аргументом на користь нашого припущення, що на початку революції серед соціалістів були досить поширені самостійницькі настрої і що серед соціалістів, що ввійшли до Центральної Ради, були і самостійники. Важко уявити, що Микола Міхновський звернувся з пропозицію "не піднімати на цей час питання про самостійність України" до відомого з дореволюційних часів соціаліста, коли б знав, що звертається не за адресою).
Подібна інформація міститься в "Уривках з моїх споминів за 1917 рік", які належать Є. Чикаленку. Євген Харлампійович планував заснувати пресове видавництво, яке б почало видавати велику газету, напевне, ліберально-федералістського спрямування. Цією справою зацікавився М. Міхновський. "Але ж ви, кажуть, самостійник", - звернуся до нього Є. Чикаленко. На це Міхновський начебто відповів: "Не пора про це говорити" [25.-С.197].
Наведені факти свідчать, що М. Міхновський після краху самодержавства цілком усвідомлював, що самостійники без участі інших політичних сил не в змозі забезпечити існування незалежної України. Масштаби завдань вимагали участі максимальної кількості людей, яким не була байдужа доля України. У розпорядженні самостійників таких людей було порівняно мало. Необхідність єдності дій представників різних течій національного руху диктувалася самим життям. Тому він і стояв на позиції єдиного фронту всіх національних сил, які б могли залучити до складної і важкої державотворчої роботи всі конструктивні сили.
Але національна єдність, яка проявилася в українському таборі після Лютневої революції, була нетривкою. Уявлення про перспективи Української революції у Міхновського і його однодумців, з одного боку, і їх автономістично-соціалістичних партнерів по Центральній Раді, з іншого, виявилися різними. Останні, поступово завоювавши переважну більшість Ради, майбутнє України бачили у складі Федеративної Росії. Під цю ідею було підведене, на погляд федералістів, глибоке теоретичне підґрунтя. У статті "Звідки пішло українство і до чого воно йде", написаній навесні 1917 р., М. Грушевський зазначив: "Я твердо вірю - та й не один я, - що велика революція Російська - тільки б її заховати від упаду та від анархії - велико вплине на перебудову всієї Європи та її перетворення в європейську федерацію. Про таку федерацію думали здавна політики і спеціалісти державного права: вони вважали її логічним виходом з усього дотеперішнього розвою європейського життя. Вона тільки здавалася дуже далекою до останніх подій - так як тепер здається близькою і здійснимою. І от чому я й інші нітрохи не журимося повною політичною незалежністю України, не надаємо їй ніякої ваги. Для близького часу зовсім досить широкої української автономії в федеративній Російській республіці. А в будущині сподіваємося, ся республіка ввійде в склад федерації Європейської і в ній Україна стане одною з найбільш сильних, міцних і певних складових частин - одною з підстав сеї Європейської федерації" [26.-С.51]. Цю точку зору М. Грушевський і його однодумці повторювали неодноразово. Таким чином, політичні претензії течії, яку репрезентував М. Грушевський - а це переважна більшість Центральної Ради, були зорієнтовані на здобуття обмеженого суверенітету - територіальної автономії України в межах вужчого (Росія, у недалекому майбутньому) чи ширшого (Європа, в перспективі) федеративного об'єднання.
Повторюємо, що самостійники, які в Раді становили незначну меншість, на початку революції не відкидали ідею федерації, про що свідчить багато документів. До речі, їм, як і М. Міхновському зокрема, закидали у зв'язку з цим у непослідовності. Виникла навіть легенда, що М. Міхновський після Лютневої революції повністю і безповоротно відійшов від самостійництва і перейшов на позиції федералізму. На початку 50-х років минулого століття у зв'язку з цим спалахнула гостра дискусія між одним з лідерів ОУН В.Мартинцем і проф. С.М. Драгомановим, сином М.П. Драгоманова. Світозор Драгоманов у листі до В. Мартинця цитує брошуру М. Міхновського "Спадщина тиранів", опубліковану в 1917 р.: "Усі українці без різниці партій і переконань усі об'єдналися на тім, що Росія повинна перетворитися на федеративну спілку і що Україна - в своїх національно-територіальних межах - має бути членом федеративної спілки!" [27.-С.171]. На цій підставі С. Драгоманов робить висновок, що в 1917 р. "М.Міхновський зійшов з своїх позицій 1900 року, тобто з позицій так званого "самостійництва" і став на шлях федералізму і, очевидно, готовий був іти тим федералістичним шляхом, який вказував ще Михайло Драгоманов в 1870 році.
Міхновський в 1917 році пішов тим федералістичним шляхом, яким нині. йдуть федералісти різних національностей, які об'єдналися в Европейській Спілці Федералістів, яка. прагне перетворити всю Європу, від Атлантичного океану до Уралу і Закавказзя у федерацію народів. як етап до світової федерації" [27.-С.172]. В. Мартинець, який не бачив брошури Міхновського, разом з тим рішуче відкидає точку зору С. Драгоманова. Він робить припущення: ". З початком революції в