Це припущення підтверджується численними фактами. Кінцевою метою Міхновського була незалежна українська держава. Ще на початку ХХ ст. М. Міхновський у "Самостійній Україні" сформулював висновок, який підтвердив світовий, європейський, а зрештою, і український історичний досвід ХХ століття: "...Державна самостійність єсть головна умова існування нації, а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнародних відносин" [28.-С.62]. З початком революції 1917 р. Міхновський не відмовився від цієї ідеї, хоча в джерелах справді знаходимо випадки, коли він підтримував ідею федеративної перебудови Росії і попереджував проти поспішного проголошення незалежності.

Але заслуговує на увагу і розуміння Міхновським поняття "федерація". В його брошурі "Спадщина тиранів", наголошуючи на тому, що "Росія повинна перетворитися на федеративну спілку і що Україна - в своїх національно-територіальних межах - має бути членом федеративної спілки!", він тут же розкриває, що це означає конкретно: "Український народ хоче жити з московським, як рівний з рівним - так, як колись забажали наші предки у 1654 році у Переяславі" [29.-С.7]. Своє трактування тих, так званих "переяславських статей", що підкреслювали суверенні права України, М. Міхновський дав ще у 1900 р. у "Самостійній Україні":

"1) Власть законодатна і адміністративна і адміністрацій на належить гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства.

2) Українська держава має своє окреме самостійне військо.

4) Суб'єкт неукраїнської національності не може бути на уряді в державі українській. Виключення становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя.

6) Українська держава має право обирати собі главу держави по власній подобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання.

Незломність стародавніх прав, як світських так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки.

Право гетьманського правительства вільних міжнародних відносин з чужинськими державами" [28.-С.64].

Таким чином, те, до чого прагнув М. Міхновський, виходило за рамки федеративних відносин у їх сьогоднішньому розумінні і наближалося до конфедерації.

Але з кінця весни становище змінилося. Надії на російську демократію швидко розвіювалися. В цих умовах становище України Міхновський став сприймати через призму дилеми: вибороти повну незалежність або залишитися у складі унітарної, може навіть демократизованої імперії. І справа тут не в "надлишковому" націоналізмі Міхновського, про який часто пишуть недостатньо поінформовані або політично заангажовані автори. Справа в його оцінці реального стану російського суспільства, його готовності визнати суверенітет українського народу. Адже для реалізації ідеї федерації необхідна згода панівної нації. Без цього федерація неможлива. Та Міхновський був переконаний, що у тодішній Росії немає впливових політичних сил, зацікавлених у її перебудові на федеративних засадах, а ті сили, що перебувають при владі (ліберали і соціалісти з Тимчасового уряду) чи мають шанси перебрати владу до себе (більшовики), на федерацію не погодяться. У згаданій вище брошурі "Спадщина тиранів" М. Міхновський змальовує російсько-українські відносини після Лютневої революції в трагічних тонах: "Усі росіяни хочуть унітарної (объединительной) Демократичної Республіки, бо росіяни хочуть продовжувати колишнє панування над українцями, українці ж хочуть визволитися з того панування... Московський народ - не та чи інша партія, але весь народ - хоче бути паном над українським народом. З того повстає боротьба між обома народами. Один - бореться за своє визволення, другий - за своє панування над першим" [29.-С.7]. Ця жорстка оцінка Міхновським російського імперського мислення і російської політики виявилася значно реалістичнішою, ніж утопічні прогнози щодо подолання імперського мислення в Росії, на яких будували свої проекти українські соціалістичні і ліберальні політики. Міхновський висловлює надію, що "найтяжчих засобів боротьби не дійде". Разом з тим він стурбований становищем українського народу, його неготовністю захистити свої законні права і закликає до рішучості: "...Ми розуміємо, що коли ми виявимо млявість, хитання і нерішучість, то український народ буде вичеркнений з книги життя. ... І ми рішуче станемо до боротьби за наше визволення й за щастя будучих поколінь і підемо в обороні наших прав тим шляхом, який хочуть вибрати самі росіяне! ... Від них залежить, щоб спадщина тиранів не викликала страшної ворожнечі і кривавих свар між братніми народами. Від них залежить, щоб відносини народів російського й українського були утворені на основі свободи, рівності й братерства" [29.-С.8].

Наступні місяці підтвердили це песимістичне передбачення Миколи Міхновського.

Джерела та література

Винниченко В. Відродження нації. - К.; Відень, 1920. - Т. 1.

Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали.

К., 2003.

Мірчук П. Микола Міхновський. Аппостол української державності. - Філадельфія, 1960.

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. - К., 1966. - Т. 1.

Солдатенко В.Ф. Українська революція: Історичний нарис. - К., 1999.

Млиновецький р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917-1918 рр. - Т. 1.

Державний архів Російської Федерації.

Державний архів Київської області.

Гермайзе О. Матеріали до історії українського руху за світової війни // Український археографічний