Одним із засобів боротьби з контрабандою було часткове або вибірково спрямоване припинення торгівлі. Періодично уряд "вилучав" із товарообігу деякі товари, які таким чином отримували статус контрабанди. Такі дії могли бути спричинені політичними ("митна блокада"), економічними (протекціонізм) або військовими факторами. Так, указ від 26 червня 1789 р. забороняв привозити до Російської імперії шовкові, вовняні, бавовняні та інші товари, підкреслював карну відповідальність митних службовців за потурання контрабанді, наголошував на винагородженні всіх причетних до виявлення та затримання контрабанди та детально регламентував дії митних службовців задля попередження контрабанди. По-перше, об'їждчики та наглядачі повинні були особливо слідкувати за можливою імпортною контрабандою, а щоб зменшити можливості підкупу, залишалося правило 1782 р. про щорічне переведення об'їждчиків та наглядачів на інше місце служби (при патрулюванні); по-друге, урядовці, митні службовці, наглядачі, об'їждчики, які сприяли контрабанді, відповідали за злочин перед судом; по-третє, той, хто повідомить або знайде контрабанду, отримував у нагороду весь товар без винятку, за єдиної умови - затаврувати товар на митниці та сплатити належне за товар мито (щоб уникнути плутанини, на таких товарах ставилося особливе тавро); четверте, донощик мав право взяти чверть отриманого товару на 6 тижнів, щоб заробити грошей на мито, або міг дозволити продавати ці товари з публічного торгу, а йому були б передані отримані гроші за відрахуванням мита. Указ передбачав можливість невдалих торгів, коли мито склало б дві третини отриманих грошей - у такому випадку з грішми вирішували таким чином: дві третини віддавали як винагороду, а одна третина надходила до державного скарбу. Контрабандисти ж у будь-якому випадку втрачали свій товар і мали постати перед судом [10, с. 44]. Пошуки контрабанди продовжувалися й після проходження митного контролю: іноземні товари підлягали огляду в місцях великих торгів, де перевірялася наявність митного тавра та його відповідність стандартам [10, с. 45]. Якщо на товарі не було клейма, але товар був дозволений до ввезення до імперії, тоді власник товару або сплачував мито, або доводив, що мито було сплачено раніше - у такому випадку на товар ставилося нове клеймо і товар фіксувався в спеціальних відомостях. Контрабандні товари конфіскувалися без будь-яких умов [10, с. 65]. Перевірка товарів мала проводитися не пізніше ніж за 3 дні до початку торгів і була обов'язковою: неперевіреним товаром торгувати заборонялося [10, с. 55].

На час військових дій увезення товарів до Російської імперії дозволялося лише для потреб діючої російської армії - у той же час, експорт російських товарів не заборонявся [10, с. 43-44]. Це, однак, не стосувалося необхідних для армії речей, наприклад, коней - із початком військових дій експорт коней суворо заборонявся [11, с. 39]. Така заборона діяла впродовж усієї війни з Туреччиною (1787-1791 pp.) й неодноразово підкреслювалася урядом [11, с. 31].

Жорстке ставлення до контрабандистів стосувалося всіх верств населення: наприклад, дворян за участь в контрабанді виключали з дворянського зібрання і вони втрачали право обіймати посади [10, с. 124]. Але далеко не всіх зупиняла загроза покарання та значних фінансових збитків. Так, новоросійській намісник Г.О. Потьомкін у своїх розпорядженнях 1790 р. неодноразово підкреслював необхідність контролю за вивозом коней за кордон і попередження контрабанди коней. Імперія знаходилася у стані війни з Туреччиною і коні були потрібні російській армії, тому новоросійський намісник наказував виявляти торговців кіньми; у нагороду намісник давав половину затриманого табуна, а контрабандисти підлягали суду як державні злочинці [11, с. 21]. Особливо контрабандою коней грішили єлизаветградські купці [11, с. 26]. Інколи матеріальне заохочення давало результат: у грудні 1790 р. поміщик Новомиргородського повіту секунд-майор Шміт зі своїми підданими затримав табун, який таємно переганяв до Польщі мешканець Новомиргорода Семен Жаков. Половину затриманого табуна отримав поміщик, а іншу половину "польський житель Матвеенко" [11, с. 115]. У тому ж році Г.О. Потьомкін задовольнив прохання польського короля і дозволив купити ротмістру коронної польської кінної гвардії Станіславу Космовському 300 коней. Але в самому дозволі - тобто в документі - вказана інша кількість коней: "до 200" [11, с. 36]. Ротмістру було дозволено їздити по Україні, Харківській, Курській та Тульській губерніям аж до Москви для закупівлі коней для польської гвардії. Під час перебування ротмістра в Миргороді його було заарештовано, про що сповістили польського короля, який звернувся до новоросійського намісника, який, в свою чергу, наказав розібратися з цією справою Катеринославському губернатору В. Каховському. На жаль, невідомо, як розглядалася справа, але в серпні 1790 р. Г.О. Потьомкін підсумував результати розслідування: було наказано 376 коней (не 200 і не 300), придбаних ротмістром С. Космовський, переправити за кордон через найближчий форпост. Якщо виявиться нестача коней (тобто менше 376), тоді Новомиргородському повітовому суду треба б було відшукати цих коней і повернути С. Космовському. У справі проходили ще підпоручик Радич (якому було наказано повернути ротмістру 200 руб.), об'їждчики Коновал та Веретинський (яких звинуватили в таємному прогоні коней через кордон) та цолнер Полянка (якого підозрювали в участі в контрабанді коней на тій підставі, що він допоміг