обом об'їждчикам зникнути з-під арешту, а також звинуватили в недостатньому нагляді за митними службовцями та незадовільному виконанні службових обов'язків) [11, с. 39-40]. На жаль, невідомо, чим, врешті-решт, скінчилася справа, але цей приклад добре висвітлює складності в роботі митниць, численність зловживань, вигідність та чисельність контрабанди.
З контрабандою деяких товарів уряд боровся не один десяток років, а проблема зберігала свою актуальність і надалі. Наприклад, вивезення срібла та російських монет, яке було заборонено ще в 1744 p., урядові так і не вдалося припинити: в 1764 р. навіть було наказано видавати жалування козакам мідними грошима, що мало б значно зменшити контрабанду [12, с. 205]. Але й на початку 90-х років XVIII ст., коли вже й козацтва не існувало, контрабанда російських монет не припинялася. У грудні 1791 р. іменний указ черговий раз заборонив перевезення через кордон російських монет та банківських асигнацій. Передбачалася нагорода тому, хто знайшов контрабанду, причому знову за рахунок контрабандиста: винуватець сплачував штраф, який дорівнював вартості контрабанди - цей штраф виплачувався як нагорода за затримання контрабанди (сам товар конфіскувався). Якщо контрабандиста ловили знов, то покарання ставало значно суворішим. У випадку, коли не могли знайти власника контрабанди або він був неспроможний сплатити штраф, винагорода донощику складалася з половини вартості контрабанди, а решта призначалася Приказу громадської опіки [12, с. 287].
Яскравим прикладом політичних причин обмеження міжнародної торгівлі може слугувати митна блокада Франції в 1793-1796 pp., коли в Російській імперії вважалися контрабандою не тільки будь-які французькі товари, але й подібні до них [13, арк. 16].
В 1793 р. через припинення стосунків Росії з революційною Францією було видано указ, який формально обмежував, а фактично забороняв будь-яку торгівлю з Францією. В Росію заборонялося привозити взагалі будь-які французькі речі, навіть якщо вони не перераховувалися в цьому документі. А щоб указ належно виконувався і щоб попередити можливу контрабанду, було заборонено імпортувати ще доволі багато інших товари, навіть не французького виробництва [10, с.414]. Контрабанду наказувалося знищувати, а якщо це неможливо - тоді в двотижневий термін вивезти за межі імперії та продати, якщо контрабанда була знайдена в порту; на прикордонних митницях термін було обмежено до 3 днів - контрабанду спродували в першому-ліпшому закордонному містечку. Отримані кошти надходили до губернського Приказу громадської опіки або, якщо злочинець не міг сплатити штраф, використовувалися для винагороди донощику. В останньому випадку контрабандист ставав казенним боржником. Винагороду віддавали без будь-яких відрахувань; але коли товар вивозили на продаж, тоді відраховували витрати на перевезення. Коли ж не знаходили власника контрабанди, тоді продажу підлягав не тільки сам товар, а взагалі все знайдене майно: коні, вози, тара та інше - і вся сума передавалася донощик. Указ також наголошував, що з 1 січня 1794 р. контрабандою будуть вважатися всі товари, що тепер заборонені, але були привезені до оголошення указу (8 квітня 1793 p.), коли вони контрабандою не вважалися [10, с. 415]. Але в грудні того ж року вже було дозволено відправляти такі товари з Росії в будь-якому напрямку з початком навігації 1794 р. (тобто навесні) [10, с. 476]. Стосовно контрабанди правила 1793 р. зберігалися майже без змін до кінця XVIII ст.: лише в 1797 р. було наказано не знищувати контрабанду, а продавати за кордоном і надсилати отримані гроші до Комерц-колегії для екстраординарних митних потреб [14, с. 769].
Наполеглива боротьба з контрабандою мала й інший бік - до лав контрабандистів могли потрапити і законослухняні торговці, які через власну необізнаність або неможливість не виконували певні правила, як правило, ввозу товарів - торговці могли привезти товари, не позначені в жодному переліку товарів, невірно розрахувати обсяги товару та його вартість, привезти товари у невідповідній до російського законодавства упаковці, крім того, це саме законодавство могла зазнати суттєвих змін за час подорожі самого торговця. Саме тому, щоб не мати проблем із вирахуванням та сплатою мита купець мав дотримуватися певних правил. По-перше, для кожної тари з товаром (бочка, ящик і т.д.) в оголошенні на митниці вартість вказувалася окремо, а не загальна на весь товар. По-друге, купець мав оголосити точний перелік товарів, тому що в разі помилки - чи навмисної, чи випадкової - "зайве" (неоголошене) конфіскувалося як контрабанда, а за неіснуюче, але оголошене, стягувалося мито. Таке правило мало змусити торговців вести точний облік товарів, але не завжди це було можливо й могло призвести до невиправданих конфіскацій [15, арк. 2]. І, по-третє, мито треба було сплачувати без відстрочок [10, с. 938-940].
Запроваджені відповідно до іменного указу 1797 р. [10, с. 415] правила стосовно конфіскації затриманої контрабанди та нагородження учасників затримання були подовжені "Положенням про нейтральну торгівлю на 1811 рік" [16, с. 71-75]: контрабандисти повинні були сплатити штраф у розмірі вартості затриманої контрабанди на користь учасників затримання контрабандного товару.
Про практичну реалізацію цього правила свідчать виявлені рішення митного присутствія Одеської портової митниці за березень 1816 p.: звинувачення у контрабанді рому було пред'явлене шкіперу російського торгового судна "Святий Василій" Євстафію Плетниченку та двом грекам (підданим Туреччини) Петру Кітерлакі та Матео Кастелі (5 великих та 8 менших бочок рому були таємно
