Ю. О. Каганов

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ РЕГІОНУ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ В 70-80-ті рр. XX ст.: ГЕНЕЗА ОПОЗИЦІЙНОСТІ

Період другої половини 80-х рр. XX ст. ознаменувався модернізацію соціально-політичного життя в СРСР, відомою під назвою "перебудова". Ця коротка з історичної перспективи епоха поклала початок дезінтеграції радянської держави та появі на політичній карті світу нових незалежних держав, у тому числі й України, спричинила руйнацію системи "реального соціалізму" в більшості країн соцтабору, зумовила демократизацію суспільного життя. Масштаб цих подій важко переоцінити і з геополітичної, і соціально-економічної, і світоглядної точок зору.

Розгляд суспільно-політичних перетворень вказаного періоду вимагає від дослідників виділення опозиційної складової як внутрішнього фактора розхитування підвалин тоталітарного ладу, каталізатора трансформаційних змін.

Історично одним з найбільш активних суб'єктів суспільних перетворень є інтелігенція, творча і громадсько-політична діяльність якої відчутно позначається на всіх сферах життя суспільства.

У даній статті робиться спроба окреслити опозиційний потенціал цієї соціальної групи в період визрівання та активного прояву суспільно-політичних трансформацій у 70-80-ті рр. XX ст. в регіоні Центрально-Східної Європи .

В українській історіографії проблема ролі і місця інтелігенції в рамках опозиційного руху в Центрально-Східній Європі досліджена недостатньо. Якщо в роботах з проблем дисидентського руху відомих вчених Г. Касьянова [1], А. Русначенка [2], О. Бажана, Ю. Данилюка [3] та ін. український контекст участі інтелігенції в суспільно-політичних перетвореннях знайшов своє висвітлення, то специфіка опозиційності інтелігенції в аналогічних процесах в країнах "реального соціалізму" висвітлена фрагментарно. Разом з тим, на сьогоді можна констатувати й певні зрушення у цій царині, пов' язані, зокрема, із заснуванням у 2002 р. одеськими дослідниками спеціалізованого часопису "Інтелігенція і влада" [4].

Слід наголосити, що в гуманітаристиці існує чимало визначень поняття "інтелігенція". В узагальненому вигляді їх можна звести до двох основних підходів.

Згідно з першим під інтелігенцією розуміють соціальну групу людей, які мають вищу освіту і професійно займаються розумовою працею, розвитком і поширенням культури. Друге, більше вузьке трактування, до інтелігенції зараховує тих, кого можна вважати моральним еталоном суспільства.

Останнє визначення походить від традиції, започаткованої в російській культурі 1860-х років, коли журналіст П. Д. Боборикін став уживати термін "інтелігенція" в масовій пресі [5, с.160]. Називаючи себе "хресним батьком" нового поняття, Боборикін наполягав на особливому змісті, вкладеному їм у цей термін: він визначав інтелігенцію як осіб "високої розумової й етичної культури", а не як "осіб, що займаються розумовою працею". До інтелігенції в цьому розумінні відносяться люди різних професійних груп, що належать до різноманітніих політичних рухів, але мають спільну духовно- моральну основу. Саме із цим особливим змістом слово "інтелігенція" повернулося потім на Захід, де стало вважатися специфічно російським (іП:е1%еПзіа).

Варто зазначити, що у сучасних західних країнах поняття "інтелігенція" уживається досить рідко, там більш популярний термін "інтелектуали" (rntellectuals), яким позначають людей, що професійно займаються інтелектуальною (розумовою) діяльністю, не претендуючи, як правило, на роль

носіїв "вищих ідеалів". Основою для виділення такої групи є поділ праці між працівниками розумової й

*

Детальніше див.: Каганов Ю.О. Центрально-Східна Європа як історичний регіон: зміст та еволюція концепції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2005. - Вип. XIX. - С. 333-341.

фізичної праці. Отже, розуміння терміну "інтелектуали" наближене до першого підходу у трактуванні терміну "інтелігенція" у вітчизяному суспільствознавстві.

Як наголошує американський політолог Майкл Кеннеді, надання статусу інтелігенції потребує не просто компетентності в якійсь сфері, а й вимагає визнання особливостей цих знань, які зрозумілі широким колам, їх демонстрації [6, р.70]. На думку цього дослідника, основою знань, що дають змогу виділяти інтелігенцію в окрему групу, як правило, повинні бути культурні знання, а не технічні. При цьому американський соціолог Альвін Гулднер вважає, що навіть коли "технократів" розглядають як частину більш загального класу осіб, що займаються розумовою працею, то як визначальний критерій до уваги слід брати "культуру ведення ними критичного диспуту" [7, р.46].

Часто побутує думка, що групи, які складаються з інтелектуальної опозиції, надають, як правило, основне значення вимогам свободи мистецтва, науки і досліджень, і такі підходи можуть перетворитися в елітні вимоги, що стосуються лише тих, кого ці питання хвилюють [8, р.96]. Але наголошуємо на тому, що ці вимоги вони мають надзвичайно важливе значення для розвитку суспільства в цілому, адже саме інтелігенція володіє потенціалом впливу на проблеми цінностей, національної свідомості, ідентичності, громадської думки - націоформуючі та державотворчі чинники.

Янош Кіс, один з лідерів демократичної опозиції Угорщини, зазначав з цього приводу: "Те, чи ототожнює себе денаціоналізоване суспільство із програними битвами або намагається їх забути, прямо залежить від того, що його духовні лідери - письменники, журналісти, історики, священики, учителі - проголошують. Вони, крім усього іншого, перебувають у такому положенні, що, у силу своєї професії, їхні слова і їхнє мовчання перетворюються в публічне висловлення" [9, р.39].

Як відомо, після розгрому німецького нацизму народи центрально-східноєвропейських країн висловили потужну волю і прагнення до самостійного демократичного розвитку своїх суспільств. Інтелігенція розраховувала вільно розвивати і застосовувати свої творчі здібності, знання і вміння.

Однак компартії, що прийшли до влади, за допомогою розгалужених апаратів примусу, у першу чергу, турбувалися про зміцнення власної влади, а не про демократичний, ефективний розвиток суспільства. Придушення свободи обернулося загасанням творчого потенціалу націй.

На