Внутрішні передумови такого спротиву полягають, серед іншого, у соціальному становищі інтелігенції у 70-80-ті рр. XX ст.

У цей період у Центрально-Східній Європі масова інтелігенція, або багаточисельний освічений клас, постає як соціальна категорія. Вона стає "обличчям" і "авангардом" молодого покоління, в якому складається величезний потенціал розумової праці [11, с.8].

Свідченням цієї тези є кількісні параметри.

За критеріями радянської статистики, інтелігенція виокремлюється як сукупність осіб, віднесених до категорії "невиробнича" трудова діяльність.

Наведена таблиця демонструє неухильне зростання з кожним десятиріччям відсоткових показників великого середнього класу професіоналів, відомого як інтелігенція.

Таке збільшення частки інтелігенції зумовлено тим фактом, що суспільства "реального соціалізму" кінця 80-х років значно відрізнялися від ситуації, в якій комуністи колись прийшли до влади. Головними особливостями були зростання населення, рівня урбанізації і якості освіти. Значно виросла частка міського населення з вищою освітою. За даними статистики, державні витрати на освіту на початку 70-х рр. у Болгарії, Польщі, Чехословаччині складали 5-6% національного доходу, а в 1981 р. витрати країн-членів РЕВ на безкоштовну освіту і культуру дорівнювали 16-17% національного доходу [13, с.43].

У Польщі в 1950 р. тільки 385 тис. чол. були зайняті в сферах науки, освіти, культури, охорони здоров'я, страхування і туризму. К 1987 р. їх кількість зросла до 2,001 млн. Для СРСР відповідні показники складали 6,265 млн. і 23,812 млн.

Отже, наприкінці 1980-х рр. інтелігенція вже мала певну вагу - і демографічну, і моральну.

Свідченням переходу кількісного зростання інтелігенції в якісні зміни в суспільствах соцтабору є поступове наростання масового розчарування у здатності "реального соціалізму" забезпечити бажане зростання рівня життя, співставиме з західним.

Дослідження, на яке посилається Д. Лейн, показало зниження рівня підтримки соціалістичних принципів по мірі збільшення рівня освіти. В усіх центрально-східноєвропейських країнах кореляція між індексом прихильності соціалізму і рівнем освіти складає 0,33 [14, с.185].

Будучи за своїм способом життя в найменш стабільному стані у порівнянні з іншими соціальними групами (ніяких засобів до існування, крім знань і вмінь, а ці останні досягаються дуже інтенсивним напруженням особистих сил і матеріальних витрат, в той час як застосувати їх можна в основному тільки на службі у держави, у вільних професіях) [10, с.315], інтелігенція до того ж була тим соціальним прошарком, який найбільш глибоко розумів і ясно собі уявляв проблеми демократії, прав і свобод людини, незалежного розвитку національних держав в регіоні Центрально-Східної Європи.

Р. Юсупов, автор дослідження про взаємовідносини польської влади та інтелігенції, наводить дані польських соціологів, які одностайно стверджували, що до 90% інтелігенції наприкінці 70-х років усвідомлювали необхідність своєї місії з перебудови суспільства [15, с.276].

У середовищі інтелігенції і всього польського суспільства все більше зміцнювалася переконаність в іманентності вад соціалістичної системи (відповіді 80% респондентів у Варшаві і 84,9% - у Лодзі у 1980 р.), тоді як серед молодої інтелігенції широке розповсюдження отримали позитивні оцінки деяких рис капіталізму. 78,9% опитуваних відзначали переваги капіталізму в економіці, 68,7% - у рівні життя населення. 97,5% виступали на підтримку політичного плюралізму [15, с.276].

З початку 80-х років намічається руйнування відносно стабільної і гомогенної системи цінностей, що склалась в 50-ті роки. Девальвуються цінності праці і освіти. В обстановці гласності критицизм по відношенню до існуючого режиму з боку другого покоління освіченого класу наростає лавиноподібно. Тридцятирічна міська інтелігенція виступає в ролі прямої наступниці "шестидесятників". Їх об'єднує високий рівень освіти і політизованості, що породжує амбіційність планів, потяг до антиегалітаризму, модернізму, відкритості світу. Прагнення в "Європу" і пов'язані з ним ілюзії про швидке національне і індивідуальне процвітання виконали роль мобілізуючої інтегративної ідеології. Ця ідеологія давала її прибічникам нову перспективу, альтернативну соціалістичній [11, с.8].

Не можна не погодитися з російськими істориками, авторами узагальнюючої роботи з історії Центрально-Східної Європи, що "у країнах запізнілого розвитку з менш розвинутими демократичними інститутами, більшим розривом між інтелектуальними елітами та відсталими у культурному відношенні масами суспільна роль інтелігенції вище у порівнянні з демократичними суспільствами розвинених країн" [16, с.97].

Слід відзначити, що центрально-східноєвропейська інтелігенція стала носієм функцій, зовсім не характерних для західноєвропейських інтелектуалів. У країнах, що явно відставали в економічному розвитку, існувала об'єктивна потреба в еліті культурній, що виражає суспільні потреби і виступає в ролі духовного лідера і носія вищих цінностей.

У розглядуваній групі країн інтелігенція зіграла провідну роль у процесах формування нації і модернізації суспільства. Вона фактично зайняла соціальні позиції буржуазії, зберігши ментальність аристократії. Епітети "пророк", "світоч", "безкорисливий трудівник", які звично відносять до російської інтелігенції, в такій самій мірі у науковій і художній літературі регіону використовуються щодо інтелігенції Центрально-Східної Європи [17, с.395].

Варто наголосити, що жорсткі репресії не зламали інтелігенцію, і саме вона виступила каталізатором подій 1956 р. в Угорщині і Польщі, 1968 р. у Чехословаччині, 1980-1989 рр. знову у Польщі.

На нашу думку, опозиційний потенціал інтелігенції спричинений не тільки чинником внутрішнього покликання й вболівання за долю країн, але й став своєрідною відповіддю на відторгнення і з боку держави, і з боку самого суспільства в широкому розумінні останнього. Цю