Тоталітаризм радянського зразка чітко визначив людину, що займається розумовою працею як свого опонента, таким чином, поміщаючи її в лави опозиції і природного спротиву з ще більшою незгодою по відношенню до існуючого режиму.

Як стверджував відомий дисидент, теоретик та учасник "зеленого руху" Рудольф Баро, система радянського впливу створила "надлишкову свідомість", коли домінування бюрократії придушувало творчі здібності людей, зокрема тих, що займалися розумовою працею [6, р.32].

Один з яскравих прикладів того, наскільки партійно-державна влада побоювалася людей, що займалися розумовою працею, і, навпаки, не вбачала жодної небезпеки для себе з боку робітників є випадок з відомим українським дисидентом Іваном Дзюбою. Так, страждаючи за рукопис монографії "Інтернаціоналізм чи русифікація", він спочатку був арештований, але через 20 місяців "помилуваний". Тільки в кінці 80-х років Дзюба зміг повернутися до літературної праці, а до того міг за "фахом" працювати лише на робітничій посаді в матеріальному виробництві.

Також оволодівати масовою робітничою професією прийшлося багатьом іншим. Вимушені були знаходитися у робітництві багато з "неблагонадійних" з числа місцевих інтелігентів. Це був державний феномен тиску, тобто примушення до політичної лояльності "справі робітничого класу" [18, с.139].

З боку більшості центрально-східноєвропейських суспільств інтелігенція до певного часу також не відчувала підтримки чи навіть нейтрального ставлення.

"Досягнення" державного соціалізму були на руку робочому класу. Після того, як влада перейшла в руки комуністів, різниця в заробітній платі представників різних соціальних груп значно знизилась. Більше всього виграли при цьому робітники, а інтелігенція позбавилася свого привілейованого становища, мало місце погіршення рівня життя категорії інтелектуалів у порівнянні з довоєнним періодом.

У системах радянського зразка робітники типово ображалися на зарозумілість і привілеї інтелігенції, в той час як особи, що зайняті розумовою працею, найчастіше не довіряють політиці, яку проводять робітники. Комуністична влада використовувала таку недовіру у своїх спробах придушити будь-який прояв об'єднаної опозиції.

Отже, в умовах відсутності підтримки в більшості країн "реального соціалізму" (лише польський випадок є виключенням з цього правила), інтелігенція за період 70-х рр. і особливо в період горбачовської перебудови утворила групу, що стала соціальною базою радикальних реформ. Інтелігенція набула, за висловом Д. Лейна, "демографічної" ідентичності" [14, с.186].

Розглянемо конкретні прояви цього потенціалу в рамках регіону Центрально-Східної Європи.

У радянську добу українська інтелігенція, як найбільш освічена частина бездержавного суспільства, неоднозначно ставилася до радянської системи влади, національної політики правлячої державної партії. Відчуваючи на собі постійний тиск та неусипний контроль різних владних структур тоталітарного режиму, турбуючись про власний та сімейний спокій, переважна частина інтелігенції пристосовувалася до тогочасних життєво-політичних умов, йшла за течією подій, публічно не висловлювала свого ставлення до Комуністичної партії, її політики. Частина ж інтелігенції в своїх виступах, статтях тощо відкрито схвалювала політику державної партії. Таку позицію займали переважно члени Компартії, які перебували на керівних посадах в наукових установах, освітніх закладах, творчих спілках тощо. Саме на таку категорію інтелігенції спиралося партійно-державне керівництво, різними методами заохочувало та стимулювало її творчу діяльність [19, с.187].

Національно свідома інтелігенція, проявляючи тривогу за долю України, зосереджувалася на вирішенні в республіці найбільш принципового питання - забезпечення прав і свобод радянської людини. Використовуючи навіть обмежені на той час можливості, представники інтелігенції показували реальні факти, пов'язані з порушенням радянською владою людських прав, і вимагала від її керівництва забезпечувати кожній особі цивілізовані, демократичні права і свободи. Таку позицію в Україні займали "шестидесятники" і в більшій мірі учасники правозахисного руху [19, с.187].

Ініційована М. Горбачовим "перебудова" дала інтелігенції шанс підвищити свою суспільну значущість, піднятися від службової до провідної, справді елітної ролі. Інтелектуальний рівень і прагнення змін зробили її найактивнішим учасником започаткованих московським керівництвом обговорень важливих партійних документів і законопроектів, а вміння формулювати свої думки відкрило для неї поле публіцистики, що здобула в перші роки гласності величезний попит. Це принесло багатьом письменникам і науковцям відомість куди більшу, ніж вони мали як представники своїх професій, і створило їм імідж виразників народних інтересів, що стало однією з передумов їхньої майбутньої політичної активності. Водночас розширилися й професійні можливості літераторів, істориків, екологів, правників, економістів: функції "відкривачів правди" й "ідеологів змін" давали їм матеріал, стимули до праці й гарантовану реалізацію їхньої продукції [20, с.56].

Московські суспільно-політичні журнали, на відміну від провінційних (не виключаючи й українських), з осені 1986 р. почали друкувати документи, мемуари і художні твори про сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, номенклатурні привілеї та інші подібні матеріали. Гострополітична журнальна і телевізійна публіцистика стала привертати увагу мільйонів людей.

Оскільки в Україні суспільні дисципліни перебували під більш щільним ідеологічним контролем, ніж у Москві, роль першопрохідців у критиці сталінізму, ліквідації "білих плям" історії, захисті національної культури і самої української мови від невпинної русифікації відіграли Спілка письменників України та її центральний орган - газета "Літературна Україна" [21, с.22].

Завдяки гласності почали розкриватися "білі плями" в історії державної партії і радянського суспільства. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки в історії України безпосередньо впливали на розгортання національно- визвольного руху. Найбільш вражала людей інформація про голод 1932-1933 рр. в УРСР.

У жовтні 1988 р. В. Щербицький лицемірно заявив, що вивчення "білих плям" історії