провадиться неенергійно. Щоб контролювати процес, який уже не можна було заборонити, ЦК Компартії України створив координаційну комісію з розробки програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР. Комісії пропонувалося забезпечити виокремлення курсу історії УРСР у середній і вищій освіті в самостійну навчальну дисципліну, розширити чисельність шкіл з поглибленим вивченням історії, організувати підготовку у провідних університетах фахівців з історії України, розробити та видати нові підручники, хрестоматії і книги для читання з вітчизняної історії. В умовах кризи центрального керівництва периферійні ланки державної партії поверталися до національних проблем навіть у такій важливій для ідеології галузі, як вітчизняна історія. Уперше вітчизняною історією була названа не історія СРСР (тобто Росії), а історія України.
Комісія розробила план видання джерел з історії України, який перевищував за масштабами все, що було зроблено за радянський час (87 позицій, включаючи й багатотомні праці). Було вирішено перевидати, у тому числі репринтним способом, тобто найбільш оперативно, визначні пам'ятки української історіографії XIX - початку XX ст. (47 позицій). Передбачалося, зокрема, перевидати всі основні праці М. Грушевського, у тому числі десятитомну "Історію України-Руси", видати двадцятитомник творів Д. Яворницького, історичні праці М. Драгоманова, тритомник спогадів В.Винниченка "Відродження нації" тощо. Під час розробки плану ці твори ще перебували «під арештом» у спецсховищах наукових бібліотек [22, с.32].
Помітне місце серед опозиційної роботи української інтелігенції 70-80-х рр. XX ст. займала правозахисна діяльність Української Гельсінської групи, як і подібних до неї груп в інших союзних республіках, яка показала, що український та інші національні рухи не стоять осторонь від загальнолюдських гуманітарних проблем. Водночас вона довела, що найбільшою проблемою у сфері людських прав тут є порушення прав національних і що ці порушення є невід'ємною рисою існуючої в країні системи влади й управління.
У цілому українська історіографія володіє достатнім матеріалом, який ілюструє тяглість боротьби представників інтелігенції за державність та різноманіття форм і методів опозиційності упродовж різних періодів бездержавного статусу України у XX ст.
Унікальний випадок консолідації зусиль інтелігенції та робітників у боротьбі проти тоталітарної влади продемонструвала Польща. "Солідарність" являла собою альянс соціальних груп у польському громадянському суспільстві, організований проти держави.
Незважаючи на те, що робітники становили значно численнішу частину цього союзу, кількість високоосвічених осіб, що займалися розумовою працею, істотно перевищувала їхню кількість в складі керівництва руху. І навіть якщо такі робітники, як Лех Валенса і Збігнев Буяк, були присутні у керівництві, вони залежали від таких консультантів з представників інтелігенції, як Адам Мічнік, Яцек Куронь, Тадеуш Мазовецький й Броніслав Геремек [6, р.40]. Звичайно, це був рух робітників, заснований на досвіді робітничого класу в Гданьску, Щецині, Сілезії й інших промислових центрах, але на нього також впливали дисиденти з інтелігенції, які висували ідею про боротьбу громадянського суспільства проти держави, а також більш широкі прошарки інтелігенції, які проголошували ідею про залучення представників інтелектуальної праці в політичну сферу.
У Заяві спілки польських письменників Варшави від 9 вересня 1980 р. зазначалося з цього приводу: "Спілка польських письменників висловлює визнання, вдячність і подив польським робітникам, а зокрема робітникам Узбережжя, представленими Міжзаводським и страйковими комітетами в Гданську і Щеціні за те, що вони вчинили для спільного добра.
Ми боролися і будемо боротися за піднесення рівня і властиве розуміння культури в польському суспільному житті., за її вільний розвиток, відповідний до потреб суспільства; за безперешкодний перебіг інформації, а також поглядів і оцінок; за підбір компетентних, здатних до управління і чесних людей на посади організаторів і координаторів культурного життя країни; за відновлення присутності у публічному житті. тих творів і тих письменників, які були з нього виключені., якнайшвидшого подолання катастрофічного стану виробницва книжок, що викликає їх хронічний брак на ринку" [23, с.114-116].
Усвідомлюючи важливість основи, що складалась із представників робітничого класу, люди, які займалися розумовою працею, завжди намагалися будувати плани, які не суперечили б егалітарним поглядам робітників. Наприклад, формулювання проекту самоврядування обґрунтовувалася не тільки економічною необхідністю або ефективністю, як це відбулося б при одноособовому рішенні інженерів, але також і демократичними аспектами. У цьому сенсі самоврядування як демократичний ідеал звужувався до рівня підприємства, у той час, як інтелігенція підняла його до національного рівня.
Як зазначає дослідник Майкл Кеннеді, сама по собі інтелігенція не мала суспільний вплив на здійснення інституційних перетворень, до яких вона прагнула, вона не могла покінчити з номенклатурою. У цьому сенсі інтелігенція при здійсненні соціального оновлення залежала від робітників [6, р.41].
Польська влада по-різному ставилися до інтелігенції та робітників у період воєнного стану. Влада більш жорстко поводилася за опозиційну політичну діяльність з робітниками, ніж з інтелігенцією. При арештах члени з лав інтелігенції, як правило, утримувалися окремо від робітників, і їм надавалися кращі умови. Опозиційні види діяльності робітників були також більш строго обмежені. На страйки на підприємствах реагували більш жорстко, ніж на виступи акторів і письменників. Міністр культури навіть сказав, що хоч така діяльність і не підтримується, але й особливих старань уживати не буде для того, аби піддавати гонінням підпільну пресу [6, р.56].
Аналізуючи прояви опозиційного потенціалу інтелігенції в Болгарії, українська дослідниця М. І. Мілова зазначає, що на відміну від Української РСР, де