Так, Софійський університет, що є найстарішим навчальним закладом Болгарії, утвердився як центр незгодних з владою. Восени 1988 р. на університетській партійній конференції прозвучала гостра критика БКП. Після цього з роботи звільнили чотирьох професорів, хоча покарання викликали студентські протести.

Серед значної частини болгарського суспільства досить сприятливий ґрунт знайшли ідеї та гасла радянської перебудови, хоча навряд чи хто передбачав її практичні результати [25, с.238]. Таке ставлення має під собою логічне підгрунтя. Адже дослідники звертають увагу на таку обставину, що не так вже й лукавив Т.Живков, який 1982 р. заявив, що в країні немає "організованих політичних сил, які були б проти соціалістичного розвитку. Вороги соціалізму в Болгарії не мають класової бази, не мають соціальних позицій" [26, с.176]. У цьому твердженні стосовно існуючої у вказаний час в країні ситуації існує велика доля істини. Болгарія не переживала подій, подібних угорським, чехословацьким, польським. Болгарське суспільство не висунуло зі свого середовища організаторів боротьби з комуністичним режимом, відповідних духовних лідерів. Хоча в роки "реального соціалізму" і в Болгарії були люди, критично налаштовані до режиму, і навіть такі, що вважалися "інакомислячими" (головним чином в середовищі творчої інтелігенції - Г. Марков, Б. Димитрова, Р. Ралин, С. Русев, Ж. Желєв та ін.), країна не знала дисидентського руху у масштабах, що дозволяв говорити про якийсь серйозний внесок у пробудження суспільства [17, с.125]. Ця болгарська специфіка породила навіть серед частини болгарської інтелігенції національний нігілзм, що виразився у тезі про "рабську психологію" болгар, що не доросли до того, щоб обрати свободу, а віддавали перевагу патерналізму держави, яка турбується про соціальні функції людини, але позбавляє його свободи [27, с.233].

Тому не випадковим виявляється той факт, що спочатку Генеральний секретар БКП Т. Живков добре зустрів ідею перебудови соціалізму, але зреагував негативно одразу, коли М.С.Горбачов почав уводити систему гласності знизу за допомогою журналістів і публіцистів. Болгарський керівник віддавав перевагу керованим акціям згори [28, с.157].

У середовищі творчої інтелігенції актуалізувався заклик слідувати прикладу радянських письменників і журналістів. З середини і до кінця 80-х років прорадянські настрої духовної еліти Болгарії є одночасно і проявом прозахідної ціннісної орієнтації [25, с.238].

Приводом занепокоєння творчої інтелігенції Болгарії стали екологічні питання. Періодичні викиди хлору в атомсферу, які здійснював румунський хімічний комбінат біля м.Русе, викликали рух протесту. У грудні 1988 р. відкрилась виставка русеньских художників, які зобразили екологічну кризу. 19 лютого 1988 р. на відкритому зібранні парторганізації фізичного факультету Софійського університету було підтримано ініціативу русенських художників. Аналогічну позицію зайняли і члени Кабінету молодих письменників на своєму засіданні 22 лютого [28, с.158].

Розглядаючи дихотомію "влада-інтелігенція" в Угорщині, слід зауважити, що кадаровська система надавала значно більше свобод у сфері культури і творчої інтелігенції, ніж політичне керівництво будь-якої іншої країни соціалістичного ареалу. Політика у сфері науки, культури і інформації характеризувалася диференційованим підходом до творчої діяльності. Вона, заохочуючи праці соціалістичної спрямованості, забороняла лише вкрай антисоціалістичні твори і терпляче ставилася до всіх інших пошуків творчої інтелігенції [29, с.390].

Угорська влада набагато краще вміла знаходити загальну мову з інтелігенцією, особливо в Будапешті. Вони надали більше простору для інтелектуальної незалежності, ніж це зробила польська влада, і навіть коли діяльність опозиційної інтелігенції піддавалася цензурі, угорська влада була більше витриманою, ніж їхні польські товариші. Їхній напад з середини до закінчення 1970-х на незалежних осіб, що займалися розумовою працею, був більше вибірковим і акуратним, ніж широкомасштабний напад на представників інтелігенції й студентства з боку польської влади в 1968 р., і не таким жорстоким, як ті гоніння, які здійснювалися за допомогою воєнного стану, введеного Ярузельским. І після судового процесу 1974-1975 рр. над Міклосом Харашти, інтелігенція більше не була об'єктом яких-небудь судових розглядів, хоча наприкінці 1970-х кілька незалежних представників розумової праці з Будапешта були змушені емігрувати, а на початку 1980-х відносно кількох осіб з інтелігенції були застосовані адміністративні штрафи [6, р.43].

У листопаді 1986 р. на загальних зборах Союзу письменників Угорщини відбувся "бунт" літераторів - переважною більшістю членів союзу відкинуло кандидатури всіх членів партії у керівництві цієї організації, що стало відкритою конфронтацією з партійною владою [29, с.410].

Активізувалися вчені-економісти і політологи, які своїми виступами і публікаціями сприяли усвідомленню суспільством ситуації застою в економіці і політиці, вносили свої пропозиції з виходу з кризи, торкаючись при цьому питань неминучих політичних переслідувань. У деяких виданнях прямо вказувалося на безвихідність існуючої політичної системи [29, с.411].

Характеризуючи прояви опозиційного потенціалу інтелігенції в Чехословаччині, зауважимо, що чехи й словаки були внутрішньо паралізовані досвідом придушення "празької весни" 1968 р. арміями країн Варшавського Договору та політикою "нормалізації", що проводилася догматичним керівництвом КПЧ. Економічна криза в Чехословаччині не була настільки глибокою, як в інших країнах регіону. Життя трохи погіршилося, але не настільки, щоб штовхати людей на вулицю. Населення пристосувалося до умов "реального соціалізму". Відповідно й дисидентський рух, що існував у Чехії, було малочисельним, суто інтелігентським і проповідував ідеї не політичного, а морального протистояння тоталітарній системі, висував правозахисні та економічні вимоги. Ні дисиденти, ні тим більше