Події антитоталітарної революції 1989 р. підкреслили регіональну специфіку Чехословаччини. Так, антитоталітарні суспільно-політичні трансформації у Словаччині у порівнянні із Чехією мали низку специфічних рис. У Словаччині не було організованої опозиції, і важливу роль відігравали невеликі групи критично мислячої наукової й творчої інтелігенції, кілька тисяч активістів-католиків, а також словацькі угорці. На відміну від Чехії, де революційний процес чітко контролювався опозицією, у Словаччині контроль над ним змогла перехопити колишня номенклатура, що і злилася з новою елітою. Революція в Словаччині посилила прагнення словаків до національної самостійності. Тому якщо для чехів головними відразу стали інституційні зміни й ринкові економічні реформи, то для словаків - облаштованість національної держави, у якій нові структури енергійно "обживала" інтелігенція, нова національна еліта [29, с.48].

Слід зазначити, що учасниками масового протесту високої інтенсивності, що раптово постав у Чехословаччині, стали ті прошарки, які були здатні швидко піднятися й згуртуватися навколо політичних вимог (першим з них була вимога дотримання прав людини, а вимога відмови від соціалізму не формулювалося). Це були творча й наукова інтелігенція, студенти, молодь, церква, у меншій мірі - робітники й селяни.

У Словаччині важливу, ініціюючу протестний рух роль зіграли аналогічні суспільні сили. Ця роль випала на долю ще й католицької церкви, і угорської національної меншостей, підготовлених до неї знайомством з досвідом реформаторів Угорщини.

У Чехословаччині навесні 1987 р. існували дві постійно діючі громадські ініціативи: "Хартія - 77", яку підписали 242 діячі науки і культури, що виступили за додержання принципів Заключного акта Гельсінської Наради, і "Комітет для захисту несправедливо переслідуваних". Про зростання громадянської активності свідчили і підписні акції. Перша - серед діячів культури у січні-лютому 1989 р., друга, відома під назвою "Декілька фраз", почалась наприкінці червня і продовжувалась все літо.

Значну роль у підготовці громадських поглядів також відіграли чехословацькі історики, які, незважаючи на всі заборони, намагалися донести правду про події 1968 року. Історична література, що друкувалася на Заході, справила певний вплив, на відміну від офіційної історичної науки, на зростання політичної активності у Чехословаччині наприкінці 80-х років [30, с.57].

Специфіка прояву опозиційного потенціалу румунської опозиції виходить з розуміння того факту, що в країні були слабко розвинуті традиції політичної культури. В соціалістичний період румунське суспільство зазнало найбільш жорстких, авторитарних способів правління [31, с.96].

Зрештою, антитоталітарна революція 1989 р. в Румунії кардинально відрізнялась від подій в інших східноєвропейських країнах, де мали місце так звані "ніжні", "оксамитові" революції.

В історіографії можна зустріти два різних погляди на роль і місце румунської інтелігенції в процесах суспільно-політичних перетворень другої половини 80-х рр.

Так, американський професор університету Меріленд Віктор Тисменяну вважає, що в силу історичних обставин румунській інтелігенції не вдалося розвинути критичну свідомість і стати каталізатором боротьби. "Як соціальний прошарок румунська інтелігенція стала банкрутом. У підсумку режиму вдалося насадити в країні не тільки страх, але й загальний настрій історичного песимізму, психологію національного відчаю", - зазначає дослідник. На думку В. Тисменяну, причинами пасивності інтелігенції був комплекс історичних, соціальних і психологічних чинників. Зокрема, румунська інтелігенція виявилася обманутою націоналістичними гаслами і всім тим, що сприймалось як патріотичне відродження. Крім цього, вона була підкуплена псевдоучастю у політичній грі. Вона повірила Чаушеску і тому стала соучасником його гротескного шоу [32, р.89].

Інший підхід демонструє Іон Ілієску, який в 1971 р. не підтримав ідею Чаушеску впровадити в Румунії досвід китайської "культурної революції" і виявився в опалі. Груднева революція 1989 р. висунула Ілієску в лідери Фронту національного порятунку. 20 червня 1990 року він став президентом Румунії, а через два роки був переобраний на вищий державний пост.

На думку цього політика і державного діяча, проявом опозиційного потенціалу інтелігенції стала не пряма участь у створенні громадсько-політичних організацій, а формування через культуру світоглядних імператив.

Як писав Ілієску, "інтелігенція, усамітнившись, як «у башті зі слонячої кістки», у бібліотеках, в навчальних і дослідницьких центрах, жила надією на те, що подібне становище не може зберігатися вічно, що має бути якийсь вихід. Незважаючи на глуху опозицію до влади, вона зуміла створити передову культуру, відзначену багато чисельними досягненнями найвищого рівня. Всупереч цензурі, культура повільно і поволі змінювала психологію і духовний світогляд, оперувала елементами критичної свідомості, незримо, але підточуючи ідейні підвалини і ступінь довіри до режиму" [33, с.20].

У книзі " Румунія: відродження надії" І. Ілієску із захопленням згадував: "Енергія нації, не маючи можливості виявитися в політиці, зосереджувалась на культурній сфері - галузі, де вона брала повний реванш над несприятливою історичною кон'юнктурою. Талановиті літератори, блискучі письменники, наділені рідкою сили виразними здібностями, здійснили вражаючу рентгенографію комуністичного режиму. Використовуючи іносказання і використовуючи "езопову" мову, вони розкрили в своїх творах істини, які влада відмовлялась визнавати. Вони підготували сприйняття і мислення людей до майбутніх змін." [33, с.21].

Доказом того, що румунська інтелігенція проводила активну просвітницьку роботу був той факт, що видавничі концерни на заході дивувалися накладом, що замовляли румунські видавництва на переклад творів світової літератури як художньої, так і наукової, філософської і політичної.

Отже, протягом всього комуністичного періоду існувала незалежна інтелігенція, що займала критичну позицію по відношенню до влади,