Ю. О. Каганов

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ В УКРАЇНІ І ПОЛЬЩІ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ (70-80-ті рр. XX ст.): КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ

Розвиток історичної науки за доби незалежної України позначений значними успіхами у дослідженні багатьох питань власне національної історії. Але не можна не погодитися зі С. Віднянським, що поряд з подальшим розвитком українознавчих досліджень в Україні, важливим завданням вітчизняної історичної науки є вивчення актуальних проблем всесвітньої історії, зокрема європейської, особливо з врахуванням офіційно проголошеного нашою державою європейського вибору [1, с.188].

Актуальним і до сьогодні залишається вислів діаспорного історика Б. Крупницького: "Ми аж надто захоплювалися встановленням певних пунктів... історичного розвитку України, через що її історія залишилася в значній мірі явищем ізольованим. А тим часом історія України зовсім не є так рішуче відокремлена. Перед нами стоїть завдання вставити її в широке русло європейського, а то й світового розвитку. Як говорити про Україну в світовім масштабі, коли ми ще історично не спромоглися злучити її з загальноєвропейським розвитком" [2, с.15].

Одним із засобів, що дозволяє українську історію розглядати в широкому європейському контексті, є історична компаративістика.

Важливість компаративного аналізу у широкому його розумінні полягає у тому, що він спонукає до компромісного підходу, дає змогу подолати неминучі крайнощі універсалізму або релятивізму. Інтегративні процеси у сучасній історичній науці, у тому числі так звана глобальна історія, що набуває все більшої популярності, з одного боку, та проблема історичного обґрунтування національної самоідентифікації, з іншого, як взаємовиключні, на перший погляд, тенденції, сумісні якраз на базі історичної компаративістики.

Серед дослідників тривають гострі дискусії, як краще визначати Європу - через спільну цивілізаційно-культурну спадщину або через її розмаїття. Безсумнівно, обидва підходи мають свої пізнавальні можливості та обмеження.

При дослідженні такого феномену XX ст. як суспільно-політичні трансформації ефективним для застосування є регіональний принцип поділу та оперування концепцією Центрально-Східної Європи як історичного регіону [Див.: 3].

У більшості досліджень суспільно-політичні трансформації у центрально-східноєвропейському регіоні вивчаються як системні, суть яких полягає у транзиті від колишнього тоталітарного соціалістичного ладу до нового демократичного устрою, від централізованого планування і управління до ринкової економіки.

Важливою складовою системних суспільно-політичних перетворень є опозиційний рух. Поняття "опозиція" (від лат. oppositio - протиставлення) вживається у широкому і вузькому значенні. У широкому розумінні опозиція - сукупність поглядів та дій, що мають характер інакомислення та невдоволення існуючим режимом. У вузькому значенні - протидія, опір певній політиці, політичній лінії, організація, партія, група особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, політичної системи в цілому

Функції опозиції багатоаспектні. Зокрема, це вираз соціального невдоволення існуючим порядком і ініціювання змін та оновлення суспільства; вплив на зміст політики, яка провадиться за рахунок її можливих корективів, компромісів; обмеження зловживань владою, порушення громадянських і політичних свобод населення; обмеження курсу "вліво" чи "вправо"; гарантування суспільного життя; перевірка на практиці гасел політичних сил, конкретних напрямків політичної діяльності, політичних лідерів [4, с.195].

Слід відокремлювати опозицію в умовах тоталітарного режиму, коли вона існує поза межами політичної системи, тобто вона не інституціалізована, бо будь-яка непокора або інше мислення жорстко караються, та опозицію в демократичному суспільстві, коли вона стає невід'ємною складовою частиною суспільного життя, являє собою необхідний елемент політичної системи.

У рамках даної статті ставиться за мету провести компаративний аналіз опозиційного руху, як важливої складової процесу суспільно-політичних трансформацій, на прикладі України і Польщі у період 70-80-х рр. XX ст., тобто упродовж двох останніх десятиріч, що передували краху соціалістичної системи в Центрально-Східній Європі.

На сьогодні Республіка Польща є важливим стратегічним партнером України, крім того нас єднають століття спільної, хоча й часами драматичної, історії, до якої, зокрема, входить і перебування в соціалістичному таборі. Протягом останніх років Україна і Польща вирішують схожі проблеми демократичної трансформації та подолання тоталітарної спадщини.

Основні завдання публікації полягають у з'ясуванні стартових соціокультурних та політичних умов України і Польщі у другій половині XX ст., на цій підставі - визначенні загальних закономірностей, спільних та відмінних рис ґенези та діяльності основних течій опозиційного руху, зокрема релігійної, культурницької, національно-визвольної, робітничої.

Аналіз історіографії засвідчує, що увага науковців, як правило, зосереджується на різних аспектах українсько-польських взаємин, натомість маємо констатувати, фактично, відсутність компаративних історичних досліджень, присвячених аналізові опозиційного руху в Україні і Польщі у досліджуваний період.

Єдиним прикладом успішного застосування порівняльного аналізу при вивченні суспільно- політичних перетворень в Україні і Польщі є монографічне дослідження Г.І. Зеленько, в якому з політологічних позицій розглядаються складові трансформаційних змін, у т.ч. опозиційний рух [5].

Існує достатньо широке коло робіт з проблем становлення та ґенези опозиції в кожній країні окремо. Природно, польський опозиційний рух знаходиться в центрі уваги польської історіографії. Серед цих робіт можна виділити дослідження таких авторів: А. Фрішке [6], С. Домбровскі [7], Ґ. Ґрадзіньска [8], Р. Зузовский [9], М. Ясюкєвіч [10], Б. Мазур [11]. В українській історіографії проблемам польського опозиційного руху присвячені публікації Я. Нападія [12], Н. Денисюк [13], Б. Андрусишина [14]. Український опозиційний рух є предметом вивчення дослідників Г. Касьянова [15], А. Русначенка [16], О. Гараня [17], О. Бажана, Ю. Данилюка [18], О. Бойка [19] та ін.

Принципова відмінність опозиційного руху в Україні від аналогічного у Польщі полягає в тому, що