в Польщі він був, перш за все, антикомуністичним, спрямованим на позбавленні примата радянського впливу, хоча державна незалежність існувала. На Україні опозиційний рух мав яскраво виражену національно-визвольну спрямованість, орієнтовану на досягнення суверенітету і створення незалежної держави. Таким чином, складність українського опозиційного руху полягала в тому, що його дії були спрямовані на вирішення одночасно двох завдань: конструювання нового ідеологічного простору і боротьба з владою за створення незалежної національної держави.
Говорячи про соціополітичні умови, в яких зароджувалась та діяла опозиція у другій половині XX ст., зауважимо, що існують суттєві відмінності щодо обох країн.
У численних західних дослідженнях вказується на те, що поляки не встигли сприйняти "комуністичні цінності" і їм відносно легше було відкинути їх та повернутися до традиційних цінностей політичної культури докомуністичного періоду. Більше того, у сприйнятті не тільки інтелектуальної еліти, але й постійно зростаючої частини робітників соціалістична влада в Польщі, як, зрештою, і в усьому регіоні країн «реального соціалізму» вважалася нелегітимною, нав'язаною, а ідеологічні постулати та відповідний політичний курс - неефективними, а відтак - такими, що потребують - рано чи пізно - обов'язкового усунення та заміни на демократичні і ринкові [20, с.8].
Той факт, що елементи тоталітаризму в Польщі не набули такого глибокого вкорінення, як це сталося в Україні, можна спробувати пояснити кількома обставинами.
Специфіка структури сільського населення Польщі - один з примітних і важливих факторів при визначенні особливостей цієї країни у порівнянні з усіма іншими країнами «реального соціалізму». У Польщі спроба колективізації виявилася повністю невдалою. Протягом всієї післявоєнної історії в її сільському господарстві домінувала приватна власність.
Приватні власники вирізняються не тільки більш високими заробітками, але й іншою життєвою філософією, настроєм на індивідуальну, а не колективну життєву орієнтацію, на примноження власних зусиль для досягнення успіху. Саме ці категорії підприємців формують нині польський середній клас.
Іншою специфічною особливістю соціальної структури Польщі було збереження протягом усього повоєнного періоду класу дрібних власників у несільськогосподарській сфері. Мова йде передусім про дрібних ремісників, що працюють у власних майстернях, і підприємцях, що використовують найману працю. Слід також звернути увагу на достатньо значну групу населення, що займалась організацією приватної торгівлі імпортними товарами. Таким чином, до початку 90-х рр. у Польщі існував відносно розвинутий прошарок буржуазії.
Отже, самостійне селянство та розвинутий прошарок буржуазії були тими численними соціальними групами населення В Польщі, спосіб життя і ментальність яких була не суміжна з виявами тоталітарного ладу: "зрівнялівкою", нехтуванням інтересами людини, пріоритетом суспільного над особистим, обмеження творчості тощо.
Якраз у Польщі діяла найбільш ліберальна політика "комуністичного" режиму в сфері науки і культури. Поляки, незважаючи на радянський вплив, мали можливість відвідувати західні країни, відбувалась пропаганда засобами масової інформації "споживчого" способу життя, широке розповсюдження у Польщі мали західні фільми і книги. Усе це істотно відрізнялось від соціокультурної ситуації в УРСР. В. Ярузельський відзначав, що тоталітаризм у польських умовах був "дирявий, як решето" [21, с.100 ].
У польській історіографії панує думка, що Польща отримала першість у бунті проти комуністів не тому, що тут виявилося дуже погано, а тому, що тут було відносно добре [22, с.254]. Професор Анджей Валіцький стверджував, що якби ПНР була б країною незмірно більш тоталітарною, "«поява опозиційних поглядів, їх розповсюдження, а згодом компроміс "круглого столу" і мирна передача влади виявилися б немислимими навіть в найбільш складній економічній ситуації» [23].
Слід додати, що поляки - єдині, хто кілька разів виступав проти комуністичного правління, насамперед у заворушеннях 1956, 1968, 1970, 1976 і 1980 рр.
В Україні через значно триваліший період бездержавності досить слабкою виявилася державно- ідеологічна доктрина, носіями якої є, як правило, представники еліти. Це спричинило домінування в процесах перетворень російської політичної еліти. Натомість у Польщі державно-ідеологічна доктрина, сформована в добу Речі Посполитої, допомагала вижити полякам як політичній нації у переломні періоди історії, виступаючи своєрідним консолідатором. Крім того, в Україні завжди існував своєрідний розрив між прагненнями еліти і суспільства, а також між поглядами населення західного і східного регіонів, що не сприяло формуванню загальнонаціональних стратегій розвитку [5, с.49].
В історії суспільно-політичних перетворень Польщі та України важливу роль відіграв цілий комплекс течій опозиційного руху. Серед них виділяємо національно-визвольну, робітничу, релігійна, культурницьку, правозахисну та ін. Оціночні судження щодо того, яка з них мала більший чи менший вплив на розхитування підвалин системи, на наш погляд, достатньо проблематичні. Адже часто вони переплітались, ключові ідеї, як-то національно-визвольні прагнення, проходили червоною ниткою через діяльність більшості структур опозиційного руху в Україні.
Розглянемо спочатку опозиційну діяльність, пов'язану з формуванням суспільної думки та духовності громадян. У цьому контексті важливу роль відіграє релігійний чинник.
На початок 80-х років у Польщі потужну силу являла собою католицька церква. Це підтверджують, наприклад, такі дані. У Польщі один костьол припадав на 2,5 тис. прихожан. Для порівняння: навіть у таких традиційних католицьких країнах як Іспанія і Італія, один храм припадав відповідно на 67 і 42 тис. чол.
Високий моральний авторитет католицької церкви серед польського населення яскраво ілюструють дані опитування серед випускників середніх шкіл за 1980 р.: 52% опитуваних вважали церкву найбільш авторитетним суддею у питаннях моралі; 73,9% - що релігія потрібна сучасній людині, 56% виступали за релігійне