У Польщі католицизм залишався єдиною альтернативою офіційній державній ідеології, за справедливим виразом Лєшека Колаковського, "єдиним незалежним джерелом морального авторитету у хворому суспільстві". Польська церква (Костьол) мала власну ідеологію, засоби масового впливу, широку підтримку серед населення країни, інформаційну мережу і зв'язки з закордоном [25, с.36].

Релігійні часописи і товариства складали особливу течію легальної опозиції. Вони бачили логіку і сенс своєї діяльності не у тривалій поточній боротьбі з комуністичною диктатурою, а проводили виховну роботу, спрямовану на формування віруючого громадянина [13, с.288].

Слід підкреслити велике значення обрання поляка кардинала Войтили Папою під іменем Іоанна Павла II. Його кількаразові візити в Польщу, в яких брала участь величезна кількість людей, надали союзові інтелігенції, робітників та церкви нового, загальнонаціонального, патріотичного та етичного виміру. За словами Е. Хользера, вони привели до "росту духовної незалежності польського суспільства від комунізму", продемонстрували прагнення "католицьких мас" до самоорганізації "поза існуючих у країні суспільно-політичних структур" [22, с.250]. Під час папського візиту Польща, за висловом П. Вандича, була іншою, вільною країною. "Так було підготовлено сцену для великого перевороту" [26, с.323]. Ці візити й зміст проповідей підкреслювали, що Польща пов'язана з Римом, із Заходом (через що головним чином було відмовлено у відвідуванні ПНР Папою в 1966 р.).

Отже, завдяки консолідуючій ролі католицької церкви, що виступала у Польщі виразником національної ідентичності, населення усвідомлювало власну силу проти партії та державного апарату, які на фоні згуртованості населення не змогли заподіяти нічого, крім дрібних утисків.

З початком активної фази кризи у Польщі 14 серпня 1980 р., коли на судноверфі в Гданську почався страйк, католицька ієрархія негайно вжила заходів, спрямованих на встановлення тісних контактів зі страйкуючими та зміцнення свого впливу на них. Найбільш суттєві пункти вимог, які міжзаводський страйковий комітет на чолі з Л. Валенсою висунув Урядовій комісії, були сформульовані за активної участі католицької ієрархії.

Враховуючи впливовість католицької церкви, керівництво партії і держави прагнуло до активного діалогу з нею. Так, у жовтні 1980 р. відбулася зустріч керівництва ПОРП і примаса католицької церкви.

Католицька церква відіграла важливу роль у створенні на початку 1981 р. селянами Польщі організації селян-одноосібників. На хвилі страйкового руху в ряді воєводств виникли клуби католицької інтелігенції, щоб надавати допомогу страйкуючим робітникам у виробленні вимог до влади. Такі клуби були створені у Варшаві, Кракові, Гданську, Лодзі, Вроцлаві, Познані, Ченстохові.

24 січня 1982 р. в усіх польських церквах зачитувалося послання польського Єпископату, тон якого був рішучим та непохитним. Єпископи у ньому заявили, що порушення прав і свобод людини, викликані воєнним станом, не приведуть ні до чого, окрім протесту. Вони вимагали відновлення нормального функціонування держави, негайного звільнення всіх ув'язнених, припинення тиску, який чинився з ідеологічних причин, припинення звільнень з роботи за переконання чи профспілкову діяльність.

Отже, протягом всієї історії соціалістичної Польщі, і особливо в останні два десятиріччя XX ст. католицька церква своїми ініціативами і тривалими переговорами активно підтримувала політичну опозицію, була посередником у переговорах з владою. Саме вона перша запропонувала ідею переговорів усіх політичних сил суспільства і взяла участь у роботі переговорів за "круглим столом".

Сам Папа вважав, що в "цій справі він, можливо, був одним із інструментів Провидіння". Кароль Войтила відкрито підтримував рух "Солідарність", під час візитів до соціалістичної Польщі зустрічався із Лехом Валенсою. Не закликаючи відкрито до повалення режиму, він постійно повторював, що так, як є, не повинно бути, і що зневажати гідність людини не можна. Колишній примас Польщі кардинал Йозеф Глемп, висловлюючи хвалу Папі за сприяння падінню комунізму, особливо своїм першим візитом до батьківщини 1979 р., згадував: «Ми пам'ятаємо слова Папи, які він тоді сказав: "Нехай зійде Святий Дух й оновить лице цієї землі"». Віддав належне Папі й Лех Валенса за те, що той наприкінці 80-х років минулого століття інспірував у поляків хоробрість, постійно повторюючи: "Відкрийте двері! Не бійтеся!" [27, с.496].

Констатуючи важливе значення католицької церкви в опозиційному русі у Польщі, маємо зазначити суттєву різницю ролі релігійного чинника в Україні.

На відміну від Польщі, де католицизм виступав основною релігією, греко-католицизм як виразник національної ідентичності на Україні був поширений здебільшого в західному регіоні, що було стримуючим фактором для впливу релігійної опозиційності на всю республіку. Більше того, Українська греко-католицька церква у період між 1946 та 1989 рр. була найчисельнішою забороненою Церквою в світі.

Як відомо, у березні 1946 р. в Соборі Святого Юра відбувся так званий "Львівський Синод". Було скасовано унію Берестейського собору, на якому Українська Греко-Католицька Церква офіційно приступила до церковної єдності з Апостольським Престолом. Церкву насильно приєднано до Російської Православної Церкви. Були заарештовані та заслані до таборів праці сотні священиків, ченців, черниць та вірних мирян, дуже часто разом зі своїми дружинами та дітьми.

Отже, якщо католицька церква у Польщі діяла легально і відкрито, беручи активну участь у суспільно-політичному русі, то основним напрямом роботи УГКЦ в Україні стала боротьба за власну легалізацію.

На цьому тривалому шляху боротьби можна виділити такі віхи. 9 вересня 1982 р. була створена «Ініціативна група захисту прав віруючих і церкви в Україні». До її складу