увійшли Йосип Тереля, Григорій Будзінський, отці Ігнатій та Діонісій, Стефанія Петраш-Січко. Група звернулася з меморандумом до Уряду УРСР, в якому засуджувався Львівський Собор 1946 р. і висувалися 9 вимог щодо легалізації УГКЦ. 24 грудня 1982 р. було заарештовано голову Ініціативної групи Й. Терелю. Його було засуджено на 1 рік за дармоїдство - один з улюблених прийомів боротьби з дисидентами. Виконуючим обов'язки голови групи став Василь Кобрин. У той час група мала ще одну назву: "Комітет захисту католицької віри в Україні". Василь Кобрин написав низку звернень на захист УГКЦ, сприяв виданню та поширенню "Хроніки української католицької церкви". Тільки похилий вік врятував від ув'язнення Григорія Будзінського. 12 липня 1983 року група звернулася з проханням до Міністра внутрішніх справ УРСР дати дозвіл на реєстрацію греко-католицьких парафій та переглянути справу Й. Терелі. Відсидівши свій термін, наприкінці грудня 1983 року Й. Тереля вийшов на волю і знову очолив групу. Ним було написане звернення до Голови німецьких католиків Ганса Майєра, в якому детально розповідалося про злочини радянської влади проти церкви, проти націй, людства: "Українська Католицька церква, - наголошує автор, - переживає страшні часи гонінь та переслідування. Немає дня, щоб хтось із католиків не був арештований, побитий, оштрафований тільки за те, що ми молимося рідною мовою. Наш народ ось уже протягом 60 років терпить нечувані знущання над вірою дідів наших з боку комуністичних правителів Москви" [28, с.422].
На знак протесту проти репресій деякі віруючі УГКЦ у середині 80-х років зреклися радянського громадянства, зокрема Й. Тереля відмовився від громадянства СРСР у 1984 р.
Влітку 1987 р. Українська греко-католицька церква оголосила про свій вихід із підпілля і утворила Комітет захисту УГКЦ, до складу якого ввійшли Й. Тереля (голова), Г. Будзинський, С. Петраш-Січко, В. Кобрин. Після від'їзду Й. Терелі на Захід, Комітет очолив І. Гель.
Боротьба за легалізацію УГКЦ одночасно розгорнулася на трьох рівнях - міжнародному, загальносоюзному і республіканському. У грудні до Президії Верховної Ради СРСР надійшла заява за підписами 2,2 тис. прибічників уніатства, у січні 1988 р. група українських католиків звернулася до учасників Віденської конференції держав-учасниць нарад з питань безпеки і співробітництва в Європі. Лейтмотивом усіх цих документів було питання про легалізацію УГКЦ [19, с.112].
Поступово за легалізацію УГКЦ почала висловлюватися і громадська думка в СРСР. На підтримку греко-католиків виступив ряд відомих народних депутатів СРСР (А. Сахаров, С. Аверенцов, О. Гончар,
Р. Братунь), неформальні об'єднання ("Меморіал", УГС та ін.), союзні засоби масової інформації ("Огонек", "Аргументы и факты", "Новое время", "Московские новости") [19, с.113].
Рух за легалізацію "катакомбної" УГКЦ увінчався успіхом лише 1 грудня 1989 р.
Протягом всього часу боротьби за легалізацію на Україні, УГКЦ була найбільшою структурою суспільної опозиції радянській системі в СРСР. Незважаючи на жорстокі переслідування, Церква продовжувала жити підпільно завдяки ретельно відпрацьованій системі таємних семінарій, монастирів, парафій та молодіжних груп. Відповідно до заяв уніатських лідерів рух за легалізацію УГКЦ розглядався як основа національного руху в боротьбі за самостійність України та вихід її зі складу СРСР, створював реальну базу для консолідації антикомуністичних сил. У цьому відношенні, незважаючи на відмінний вектор діяльності католицької церкви в Україні у порівнянні з Польщею, рух та активна боротьба українських греко-католиків за право власної легалізації та можливості вільного розвитку дає, безперечно, підстави вважати його опозиційним.
Греко-католицькі священики шляхом проповідей впливали на настрої й світогляд частини українців, посилюючи їх неприязнь та опозиційність щодо тоталітарної радянської держави. Велику увагу приділяли вони й вихованню в молоді глибоких патріотичних почуттів.
Науковець М. Маринович, базуючись на теоретичних дослідженнях С. Гантінґтона і Дж. Вітті, прослідковує кореляцію між демократизацією й релігією у контексті суспільно-політичних трансформацій в означений період та визначає проблеми цього процесу.
По-перше, порив релігійних людей в напрямку демократії наприкінці 1980-х років в певному сенсі був за своєю природою не стільки продемократичним, скільки антикомуністичним. Допоки демократичний принцип прав людини сприяв намаганням віруючих відродити свою Церкву, він легко знаходив у них визнання. Однак, як тільки цей принцип надав таке ж право на існування церквам- суперницям, симпатія до демократії частково випарувалась. Як тільки з точки зору віруючих тієї чи іншої церкви розподіл впливів між нею та іншими Церквами ставав несправедливим, демократія як інструмент вирішення конфлікту інтересів переставала бути привабливою.
По-друге, прийняття демократії опосередковано передбачало також модернізацію церкви, оскільки в нових умовах якісної зміни зазнавали державно-церковні стосунки. Проте, старші люди підтримували саме ту стару церкву, яку переслідували комуністи й образ якої сам по собі набув мало не сакрального значення [29].
Важливим елементом суспільно-політичних трансформацій та напрямком опозиційного руху у досліджуваний період виступає діяльність незалежних організацій інтелектуального середовища. Контркультура або інтелектуальна опозиція дає широке поле для дослідження світоглядних орієнтирів, ціннісних аспектів життя частини населення.
У теоретичному плані процес викристалізації та діяльності організацій подібного характеру розглядається як елемент громадянського суспільства.
Під громадянським суспільством розуміють особливу, окрему від держави й ринку сферу добровільної суспільної активності, що, однак, є не їхнім протиставленням, а своєрідним доповненням. Його сутність - це самоорганізація й участь громадян, їхніх асоціацій в обговоренні й вирішенні суспільних проблем, їхня добровільна активність, результатом якої є, зокрема, вплив на державні