частиною спектра неформального руху у нашій республіці були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування. Складаючи понад п'яту частину неформальних організацій, представники цих спрямувань поклали в основу своєї діяльності не втечу від реалій суспільства, як значна частина інших неформалів, а активну взаємодію з ним. Енергійна робота з вирішення життєво важливих суспільних питань, утвердження ідей гуманізму та демократизму, надання імпульсів формуванню національної свідомості, висунення альтернативних офіційним лідерів, проектів та програм дозволили їм відіграти значну роль у процесі національного відродження України.
На думку О.Д. Бойка, можна виділити такі характерні риси та особливості неформальних об' єднань:
стихійний процес формування;
розбудова неформальних структур "знизу" під впливом народної ініціативи;
об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків;
відсутність на початковому етапі чіткої регламентації діяльності; обрання, а не призначення лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідному виді діяльності;
консолідація на основі демократичних засад;
порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних та політичних структур.
У цьому громадськоорієнтованому сегменті неформальних об'єднань помітно виділяються за
ступенем впливу в суспільстві, чисельністю рядів, масштабами та інтенсивністю діяльності Товариство української мови їм. Т. Шевченка, історико-просвітнє товариство "Меморіал", екологічне громадське об'єднання "Зелений світ". [19, с. 66].
На 1989 р. припадає в Україні ліквідація партійної монополії і поява альтернативної преси. Перший етап тривалого процесу трансформації української преси започаткувала поява влітку 1989 р. альтернативної періодики. Незалежні друковані видання видавалися неформальними суспільно- політичними і культурно-патріотичними організаціями (газета Народного Руху України "Вільне Слово" (перший номер називався "Вісник Руху"), видання Української Гельсинської спілки "Голос Відродження", Української Автокефальної Православної Церкви "Наша Віра"). Оскільки наклад перших випусків альтернативної преси в Україні був не високим - до 3 тисяч екземплярів, а поліграфічна якість і графічне оформлення - дуже низької якості, вони не стали повноцінним замінником чи конкурентом офіційної преси. Проте значення вільного розповсюдження альтернативної думки та інформації в новітній історії країни важко переоцінити.
Одночасно з появою альтернативної преси в Україні, відбувалася політична диференціація офіційних партійних, комсомольських і відомчих видань. Перша з офіційних газет, яка перейшла на бік національно-патріотичних сил, що легалізувалися, була газета "News from Ukraine", україномовна версія "Вісті з України". Згодом на позиції національно-демократичних сил перейшло видання Спілки письменників України "Літературна Україна", газета ЦК комсомолу України "Комсомольское знамя" надає свою площу опозиційним політичним силам. У січні-лютому 1990 року виходять газети НРУ "Народна Газета" і Товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка "Просвіта" газета "Слово". Наклад цих видань складав уже 10 тисяч екземплярів, графічна форма і поліграфічна якість були на рівні офіційних видань. В західноукраїнських областях на базі колишніх видань місцевих рад почали видаватися нові газети "За вільну Україну", "Молода Галичина", "Тернопіль вечірній", "Ратуша" Характерні зміни в ландшафті ЗМІ України відбувалися паралельно зі зміною політичного клімату в країні [33, с.10].
Ситуацію з існуванням нелегальної преси у Польщі протягом 80-х рр. влучно охарактеризував британський знавець польських проблем Т.Г. Еш: "Весть світ науки і культури існує тут незалежно від держави, що робить вигляд, нібито здійснює над ним контроль" [9, s.202].
Опозиційний рух торкнувся й освітянської сфери. Природно, що саме освіті належить провідна роль у формуванні ціннісних установок людини, його світогляду, державницької позиції.
У Польщі рух за оновлення освіти був дуже різноманітний. Більшість починань передбачали припинення монополістичної діяльності тогочасної партійно-державної влади. При цьому пошук шляхів створення "освіти нової формації", за визначенням професора Лювітковського, особливо після серпня 1980 р., здійснювався як на рівні вчителів і учнів, так і на рівні громадських легально діючих організацій: Спілки Польських Літераторів, Польського Історичного Товариства, Товариства Вільних Польських університетів, а також Вчительської Солідарності. За "освіту нової формації" виступали ще в кінці 70-х років не педагоги, а опозиційні політики (Владислав Фрасинюк, Яцек Куронь, Адам Міхнік) [14, с.23]. У цей час в Польщі почала поширюватися думка про те, що як вчені-інтелектуали, так і вчительство не завжди є достатньо компетентними, щоб включитися у процес докорінної перебудови освіти, оскільки в переважній більшості вони були виховані на педагогічній теорії, що служила відтворенню системи «реального соціалізму».
Основні висновки, представлені в проекті «Напрями і умови відновлення освіти», подані Комісією Освіти в листопаді 1980 р. для подальшого обговорення, були сформульовані так: "існуюча система освіти, особливо шкільна, сприяла вихованню людей залежними, недієспроможними, позбавленими навичок саморегуляції, однобічно розвиненими і з нахилом до репресивної нетерпимості".
У переговорах вчительської "Солідарності" з Міністерством освіти та виховання зазначалося, що "освіта стала інтегральним елементом патології держави". В політичній опозиції, особливо "Солідарності", набувало поширення положення, що реформа освіти у Польщі повинна носити комплексний характер.
Створена у 1984 р Федерація Молоді, приділяла особливу увагу створенню гуртків самоосвіти, мета яких полягала у формуванні свідомості молоді для боротьби з "комуністичним режимом" у Польщі. У 1988 р. Фонд імені Казиміра Пужака спрямовував свою діяльність на проведення семінарів з метою популяризації і зміцнення традицій незалежності та демократичних ідей соціалізму. Політична група "Воля", створена у 1982 році, у розвитку самоосвіти вбачала можливість не лише поширювати ідеї незалежності, але і самостворення окремих груп і осередків. На суттєву роль самоосвіти звертали увагу члени "Руху Молоді Польщі", започаткованого у 1982 р. Вони згрупувалися навколо видання «Політика Польська» і були