Важливу роль в розхитуванні підвалин системи відіграла позиція польської молоді, зокрема особливостей її світогляду. Результати досліджень свідчать, що владі не вдалося виховати собі ідейної опори. Навіть функціонери та активісти офіційних молодіжних організацій доволі стримано ставилися до цілей і завдань цих організацій, що декларувалися їх "старшими товаришами", зовсім не ототожнюючи свою причетність до них з боротьбою за побудову соціалізму, а цінували скоріше культурно-просвітницьку або благодійну діяльність молодіжних союзів. Особливо це явище характерне для 80-х рр.

Значною мірою ця ситуація була спричинена специфікою історичної свідомості молоді. Зусилля влади зробити вплив офіційної системи історичної освіти і виховання домінуючими явно не увінчалися успіхом. Більше того, на думку російської дослідниці Л.С. Ликошкіної, польський досвід свідчить про безплідність спроб штучного конструювання історичної свідомості, що не враховує специфіку багатовікових традицій, національної самобутності.

Неприйняття офіційної інтерпретації історії і, напроти, доволі значні масштаби розповсюдження версії неофіційної у чималій мірі сприяли критичному ставленню до дійсності, пошуку суспільного ідеалу у сферах, що не мають нічого спільного з владою і пропагандою. Пошук цього ідеалу був пов'язаний з польським опозиційним рухом [34, с.122].

В Україні до початку перебудови існували чіткий догмат та регламентація в історичній освіті. З оголошенням політики гласності створюються передумови для активного пошуку історичної правди, що замовчувалась десятиліттями. Відкриття відносно вільного доступу в архіви, публіцистичні публікації статей і матеріалів, що ламали усталені міфи, проникнення в Україну діаспорної літератури, пом'якшення регламентованості у процесі викладання історії, відхід від історичного монізму - усі ці чинники створювали надійне підґрунтя для якісних змін в історичній освіті і науці. Наприкінці 80-х рр. утверджується національно-державницька парадигма історичної освіти, що поступово, однак суттєво вплинула на виховання цілої генерації українських громадян на цінностях свободи і вільнолюбства.

Заслугою незалежних організацій опозиційного інтелектуального середовища в Україні і Польщі стало вироблення ними ідеологічних концепцій, які обґрунтовували необхідність встановлення в країні демократичного ладу.

Як зазначає Р. Шпорлюк, владу не слід розуміти лише в класичному варіанті як суто політичне явище. "Може бути й влада культури: право і здатність виробляти й поширювати символи, цінності та ідеї. Цю думку варто брати до уваги, коли йдеться про український національний рух. Майже на кожному його етапі, в рамках кожної «культурницької» фази завжди існують елементи безпосередньо політичні. Так, у період перебудови культурницькі ініціативи започаткувалися людьми, які мали абсолютно чітку політичну мету і їхне культурництво було не більше як тактикою" [Цит. за: 35, с.298].

У порівнянні з Польщею провідною лінією діяльності освітньо-культурницької опозиції в Україні була боротьба за рідну мову. Традиційний й зрозумілий для переважної більшості країн концепт «національна держава - національна мова» в Україні не спрацьовував. Завдяки десятиліттям зросійщення, домінування російської мови в освіті призвело до необхідності виборювання права на життя для української мови.

Специфікою українського опозиційного руху була потужна національно-визвольна течія.

На сьогодні вітчизняна історіографія володіє багатьма як теоретичними, так і конкретно- історичними дослідженнями, що свідчать про тяглість боротьби за державність та прояви опозиційності упродовж різних періодів бездержавності.

Після встановлення на території України радянської державності національно - визвольний рух за відновлення самостійності Української держави не припинявся, проявившись у діяльності Організації Українських націоналістів, „шістдесятників". Їх імпульси були настільки сильними, що поступово почали викристалізовуватись у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.

Помітне місце серед українського руху 70-80-х рр. XX ст. займала активна правозахисна діяльність української гельсінської групи, як і подібних до неї груп в інших союзних республіках, яка показала, що український та інші національні рухи не стоять осторонь від загальнолюдських гуманітарних проблем, водночас вона довела, що найбільшою проблемою у сфері людських прав тут є порушення прав національних і що ці порушення є невід'ємною рисою існуючої в країні системи влади й управління.

У досліджуваний період серед українського визвольного руху вирізнялась течія, яка спиралася на програмні документи ОУН-УПА. Зокрема, її репрезентували такі підпільні організації як "Чорткіська група" (1972-1973 рр., м. Чортків Тернопільської обл.), "Спілка української молоді Галичини" (19721973 рр., м. Коломия Івано-Франківської обл.); "Армія" (1974 р., Тернопільська обл.), "Гомін" (1973 р., с. Трать Косовського р-ну Івано-Франківської обл.) та ін.

Згадані підпільні націоналістичні організації повністю відкидали теорію і практику соціалізму, звертаючи свої погляди до моделі національно-демократичної держави з сильною економікою, високою розвинутою культурою. Разом з тим, не можна не відзначити, що програмні вимоги деяких організацій та груп націоналістичного напрямку дещо суперечили прийнятим демократичним нормам. Йдеться, наприклад, про побудову мононаціональної держави, доцільність застосування терористичних акцій щодо партійних, радянських, комсомольських, господарських керівників.

На відміну від націоналістичних, націонал-комуністичні організації прагнули перенести комуністичні ідеї на національний ґрунт, використати основоположні принципи комунізму для розвитку української нації, формування незалежної української держави. Характерним у даному випадку може служити діяльність "Української національної комуністичної партії" (1971-1972 рр., м. Київ), "Партії національного прогресу" (кінець 1970-х - початок 1980-х років, м. Горлівка Донецької обл.) та ін.

Поступово в Україні опозиційні сили консолідуються на ґрунті платформи Народного руху за перебудову, в якому поступово викристалізується ідея національного відродження, державного суверенітету [Див.: 36].

Хоча в рамках досліджуваного нами періоду опозиційність українських