дисидентів зображується переважно на рівні західноукраїнських та центральних регіонів, документальні джерела свідчать про те, що явище незгоди з режимом має всеукраїнський характер та охоплювало й південно-східну частину України. Це питання має значну історичну важливість та потребує свого окремого дослідження.
Звертаючись до робітничої течії опозиційного руху, зазначимо, що у 1976 р. у Польщі утворився спочатку для допомоги покараним і переслідуваним робітникам, які раніше діяли незалежно й навіть усупереч одні одним, "Комітет захисту робітників" (польська абревіатура - КОР), який поклав початок організованому опозиційному рухові у цій країні. Услід виникали й інші комітети (наприклад, Рух захисту прав людини і громадянина - ROPCiO).
Характерною рисою КОР, яку Ян Йозеф Липський назвав "нормативним кодексом зародку польського громадянського суспільства", було те, що він категорично спростовував офіційну брехню. Цей принцип мав практичне підґрунтя і виправдання, навіть у більшій мірі, ніж принцип відмови від насильства і ненависті: у боротьбі з владою, яка особливо скомпрометувала себе, коли треба було сказати правду, краще було повністю відмовитись від фальші і у такий спосіб завоювати довір'я, ніж наражатись на можливість того, що будь-яке відхилення від істини буде роздмухане засобами інформації [25, с. 135].
Пізніше КОР був перетворений у Комітет громадського самозахисту (КОС у польській абревіатурі). Він оголосив своєю метою боротьбу з політичними репресіями, будь-якими видами громадської дискримінації, а також захист прав громадян.
Диспропорції в матеріальному виробництві, падіння життєвого рівня населення внаслідок помилок, допущених у ході здійснення економічної політики привели Польщу до чергової економічної і політичної кризи. Безпосереднім поштовхом, що викликав потужну хвилю страйків, стало рішення уряду підвищити з 1 липня 1980 р. ціни на м'ясні продукти. Страйки, які мали спочатку економічний характер, охопили в липні 1980 р. 81 тис. і 137 підприємств Варшави, Любліна, Гданська, Лодзі та ін.. міст. Слід відзначити, що економічні чинники виявилися "останньою краплею", що змусило людей виявити свій опір. Глибинні причини робітничого руху й утворення «Солідарності» безумовно лежать у площині більш глибинних проблем. Польські робітники та інтелектуали влітку 1980 р. і пізніше виступали проти монополії партії, що було наступом на нав'язаний комуністами (не тільки Польщі) конституційний порядок, тобто підривало основу основ існуючої системи.
Якщо в 1956 р. в Угорщині і в 1968 р. у Чехословаччині бунт проти надцентралізованої та догматичної системи носив ревізіоністський характер, тобто зароджувався всередині самих правлячих партій і лише на більш пізній стадії набував масового характеру, то в Польщі виникнення «Солідарності» було з самого початку позапартійним, спрямованим проти монополії ПОРП на владу як таку. «Солідарність» не спиралась на інші існуючі політичні структури - на союзницьку Демократичну та Об'єднану селянську партії.
"Солідарність" була найважливішою подією в Центрально-Східній Європі принаймні з часів Другої світової війни, коли не раніше. П. Вандич назвав її єдиною спонтанною та справжньою революцією робітничого класу, яка більше не траплялася в історії, і була спрямована проти «соціалістичної» держави, в якій керували бюрократи (в ім' я, але насправді проти робітничого класу) та здійснена під знаком хреста й із благословення папи [26, с.323].
Унікальність польської "Солідарності" полягала в тому, що вона являла собою міцний соціальний і політичний союз кваліфікованих робітників та інтелігенції протягом всіх 80-х рр. Саме робітниче походження виступало серйозним гальмом у спробах ідеологічних ретроградів подавати опозицію витвором "групки представників інтелектуальної праці".
На Україні в рамках робітничого опозиційного руху ми також можемо спостерігати утворення та діяльність незалежних профспілок, хоча масштаби їх діяльності були значно скромніші, ніж у Польщі. Так, у 1978 р. В. Клебановим було створено першу в СРСР незалежну профспілку. Володимир
Клебанов - шахтар, який боровся проти зловживань адміністрації шахти ім. Бажанова у Макіївці, був за це засуджений, визнаний хворим на шизофренію. Після виходу з неї у 1973 р. він намагався добиватися справедливості у Москві. Там він познайомився з товаришами по нещастю, об'єднав їх навколо себе. Утворилася група, яка нараховувала кілька десятків чоловік. Ця група провела кілька зустрічей з закордонними журналістами, акредитованими у Москві. Але це призводило тільки до нових переслідувань. Тоді 26 лютого 1978 р. ця група була перетворена на "Асоціацію вільної профспілки трудящих у Радянському Союзі". Члени цієї асоціації свідомо відмежовувались від дисидентів- політиків та правозахисників, декларуючи вірність комуністичним ідеалам, а своєю метою вони вважали виключно боротьбу з бюрократією і захист прав трудящих, перш за все - права на труд. Проіснувала профспілка недовго, вже навесні 1978 року її активісти були заарештовані, а решта розбіглася [37, с.343-345].
28 грудня 1978 р. у Москві виникла ще одна організація, яка мала на меті захист соціальних та економічних прав - "Вільне міжпрофесійне об' єднання трудящих" (ВМОТ). Організація мала групи у різних куточках країни, у т.ч. і в Україні. Керівництво ВМОТ одразу ж заявило, що воно не є політичним об'єднанням, а являє собою суто громадську організацію, цілями якої є надання правової, моральної та матеріальної допомоги своїм членам. ВМОТ видавало інформаційні бюлетені, в яких містилася інформація про репресії проти його членів, а також статті на соціальну та економічну тематику. Попри репресії це ВМОТ існувало доволі довго - до середини 1980-х років [37, с.346].
В Україні робітничий рух набрав потужності