Як слушно зазначає А. Русначенко, робітничі страйки і робітничий рух в Україні були таким самим явищем опору як і в інших країнах підрадянського блоку, а в кінцевому підсумку національний і соціальний рухи стали союзниками в боротьбі з існуючим режимом. Це засвідчує реальну можливість поєднання національних і соціальних факторів у революціях подібного типу [16].

З кінця 80-х років в обох країнах, поряд з опозиційними до панівного режиму силами, що складалися з громадських рухів і груп, оформилися також опозиційні групи всередині правлячих комуністичних партії. 1987 року в межах КПРС було створено осередок загальносоюзної "демократичної платформи", навколо якого почали групуватися радикально налаштовані депутати Верховної Ради УРСР - члени КПУ. 1990 року в українському парламенті виникла депутатська група "Демократична платформа в КПУ", яка ввійшла до опозиційної Народної Ради. Взаємовідносини керівництва КПУ і нових утворень всередині КПУ спочатку набули конфронтаційного характеру. Проте згодом відбулася їхня ідеологічна переорієнтація, коли група прагматичних комуністів на чолі з Леонідом Кравчуком почала налагоджувати співпрацю з новими політичними силами [5, с.119].

Парадоксальність української опозиції владним структурам проявлялася в тому, що вона виходила саме від цих структур і проводилася під гаслом боротьби з попереднім політичним режимом.

Зауважимо, що у Польщі прагнення представників «Солідарності» та опозиції всередині ПОРП великою мірою збігалися, оскільки і там, і там ішлося насамперед про розбудову демократичної Польщі, незалежної від Москви. В Україні ж, комуністи-опозиціонери наполягали на демократизації країни в межах «оновленого» СРСР, тимчасом як рухівці наголошували насамперед на потребі здобуття державної незалежності. Такі програмові розбіжності спричинили й подальший конфлікт лівих і правих партій в Україні. Тим часом у Польщі рівень конфліктності всередині нових політичних сил був нижчим.

Всередині "Солідарності" існувала дилема: прагнути до участі в управлінні країною чи обмежитися зайняттям місця легальної, конструктивної опозиції владі, що все ще належала ПОРП. Якщо Я. Куронь виступав не тільки за присутність опозиції в Сеймі, але й за її участь у виконавчій владі, то Б. Геремек вважав, що легалізація профспілки має стати попередньою умовою ухвалення «нової суспільної угоди, яка передбачала підписання пактів з владою (зокрема, про неагресію, в якому обидві сторони відмовляються від дій, спрямованих одна проти одної, про нову програму економічної реформи). Якщо бачення Куроня можна назвати концепцією максимальної взаємодії з владою, то Геремека - автором формули мінімального співробітництва [22, с. 248].

Таким чином, 70-80-ті роки XX ст. стали останніми десятиріччями існування "соціалістичного табору". Опозиційний рух в Україні як один з найпотужніших та один з найбільш національно орієнтованих у загальносоюзному контексті відіграв провідну роль у розхитуванні підвалин Радянської імперії, боротьбі проти т.зв. соціалістичної системи. На відміну від України, у Польщі історично завдяки ментальності населення, існуванню реальної державності, вагомій ролі національної еліти

тощо значно слабше утвердилися тоталітарні елементи. Це спричинило той факт, що опозиційна діяльність різних течій і груп у Польщі проходила у відносно відкритій формі, набувала більших масштабів та впливу на широкі верстви населення. Феномен руху "Солідарності" як поєднання зусиль робітників та інтелігенції є яскравим показником консолідації суспільства, визрівання в надрах соцтабору громадянського суспільства. Специфіка опозиційного руху в контексті суспільно- політичних перетворень в Україні полягає в його яскраво вираженому національно-визвольному забарвленні.

Постульована у даній статті проблема потребує подальших розробок з багатьох ключових аспектів. Так, особливістю стратегії і тактики польських опозиційних груп було те, що більшість з них завжди підтримували постійні контакти із західними політичними діячами і навіть державними лідерами. Вони активно використовували американські та західноєвропейські засоби масової інформації для поширення антикомуністичної ідеології, одержували відповідну фінансову підтримку тощо. Проблема впливу зовнішніх факторів до сьогодні мало вивчена у вітчизняній історіографії й потребує уваги до себе дослідників. Також перспективними напрямами подальшого наукового аналізу має стати визначення соціальної структури опозиційного руху (у компаративному ключі), проблеми взаємовпливів та взаємозв' язків між різними опозиційними групами в Україні і Центрально-Східній Європі, з'ясування форм і методів їх діяльності тощо.

Джерела та література

Віднянський С. Регіональний підхід до вивчення всесвітньої історії на прикладі новітньої історії Центрально-Східної Європи // Вісник Чернігівського державного університету. Історичні науки. - Чернігів, 2006. - Вип. 34.

Крупницький Б. До методологічних проблем української історії. - Авгсбург, 1946.

Каганов Ю.О. Центрально-Східна Європа як історичний регіон: зміст та еволюція концепції // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 2005. - Вип. XIX.

Христюк Т.А. «Політична опозиція»: зміст, характеристика та історична еволюція // Політологічний вісник.

2003. - Вип. 13.

Зеленько Г. "Навздогінна модернізація": досвід Польщі та України. - К., 2003.

Friszke A. Opozycja polityczna w PRL 1945-80. - Londyn, 1994

D^browski S. "Solidarnosc"