Ю. В. Котляр

КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ ТА ГОЛОДОМОР 1932-1933 PP. СЕРЕД НІМЕЦЬКОГО НАСЕЛЕННЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Однією з найактуальніших проблем сьогодення є дослідження проблем голодоморів, яку слід розглядати не лише як трагедію українського народу, а й тих етносів, які проживали на території України і потрапили в горнило тоталітарної системи. Вивчення проблем етнічних меншин у минулому дає змогу прогнозувати сучасні проблеми, які можуть виникнути в державі.

Дослідження джерел та літератури переконує в тому, що голод - це трагедія, насамперед, українського населення. Однак, задля історичної справедливості слід зазначити, що від суцільної колективізації, хлібозаготівель, розкуркулення, масових репресій і особливо голодоморів зазнали великих людських і матеріальних втрат різні етноси, що вважали і вважають Україну своєю Батьківщиною. Серед них важливе місце займає німецьке населення Півдня України. Мета статті - дослідити становище німецької етнічної меншини за трагічних моментів історії: колективізація, репресії та голодомор 1932-1933 pp.

Поряд з українцями - жертвами свавілля влади, економічного розорення та голодомору початку 1930-х pp. стало німецьке населення. В цей період, на території України мешкало 393924 німців (1,36% населення України). З них 360 тисяч - в сільській місцевості (93,2% німецького населення України). 340 тис. проживало у сільських районах Півдня України. Переважна більшість німців жила тут колоніями, які мали дещо замкнений уклад життя, шанували та оберігали свої традиції і звичаї. Як зазначає український історик В.Марочко, німецькі господарства на терені України "були зразковими, добре оснащеними, а працьовитість їхніх господарств у поєднані з німецькою добросовісністю дозволила переселенцям швидко зажити поваги у тамтешніх жителів" [1, с.45-51]. Зазначимо також, що в Україні проживало 40 % німців, що мешкали в СРСР.

У 1932 р. на Півдні Україні діяли національні німецькі райони: Високопільський, Люксембурзький, Зельцський, Карл-Лібкнехтівський та Спартаківський. Крім того, в ряді районів Півдня були виділені німецькі сільради, наприклад, в Одеській окрузі в Антонівському районі (Суворовська, Мала- хівська, Василівська, Бессарабська, Блюменфельдська, Нойзитська, Ейгенгутська), в Антоно- Кодинцевському (Білярська, Вомовська, Іракліївська, Ново-Люстдорфська), Березовському (Ново- Данцігська, Ліхгенфельдська, Нойфредентальська, Нойпівська, Чорногорська), Гросулівському (Ка- сельська і Шидловська) та у Жовтневому (Фрейляндська) [2, с.304-305].

Становлення командно - адміністративної системи в країні, насильницька колективізація та форсована індустріалізація супроводжувалися посиленим «наступом на капіталістичні елементи». У німецьких районах і селах, як відзначав ЦК КП(б)У, цей «наступ» ускладнювався «великим прошарком розкуркупених революцією господарств, наявністю національних, релігійних особливостей, засміченістю радянського і кооперативного апаратів, сільської інтелігенції, класово - ворожими елементами з колишніх поміщиків, клерикалів та ін. і слабкістю партійних організацій». На цій підставі, 27 березня 1929 р. було прийняте рішення про висилку з Миколаївської та інших округ десятків тисяч німецьких сімей. Але й ця антигуманна акція не дала бажаних результатів. І наступного року надходження хліба з німецьких районів не збільшилось. У Спартаківському раціоні, наприклад, план хлібозаготівель 1930 р. був виконаний лише на 68,3%. Причину цього ЦК КП(б)У вбачив у «демобілізаційних настроях партійно - радянського керівництва району» [3, с.322-323].

Одночасно із соціальною війною здійснювався й економічний наступ на німецьке селянство. Реквізований в Україні хліб та інша сільськогосподарська продукція використовувалися не тільки для потреб міста і промислового виробництва чи поповнення держфонду СРСР, а й для щедрих поставок за кордон. Обсяги хлібозаготівель невпинно зростали: якщо в 1928 р. вони становили 14,7 % валового збору, то в 1930 р. -26,5, 1931 р. - 32,9, а в 1932 р. - 36,9 % [4, с.85]. Незважаючи на рівень врожайності та внутрішні потреби села, держава за будь-яку ціну домагалася не лише виконання, а й перевиконання планів поставок. За деякими даними у 1931 р. з України було вивезено 41,3 % валового збору зерна. Якщо взяти до уваги зниження в цей час урожайності, то стає очевидним, що село опинилося в надзвичайно скрутному економічному становищі.

Німецьке населення України сповна відчуло на собі результати сталінської "модернізації" економіки. Чимало його представників опинилися серед тих мільйонів, що стали жертвами голодомору 1932-1933 pp.

Темпи колективізації у німецьких селах перевищували середньоукраїнські. Навесні 1931 р. в Молочанському і Спартаківському районах було колективізовано 73% господарств [5, с.52]. Кількість німецьких колгоспів в 1930 p., порівняно з 1928 p., зросла майже в 12 разів, з 10 до 119 господарств [6, с.53]. Надшвидкі темпи колективізації пояснювались, перш за все, тим, що переважна частина німецьких районів розміщувались в степу, що з технічної точки зору сприяло цьому процесу. Державні керманичі, випереджаючи один одного, намагалися гіперболізувати реальні показники того господарського хаосу, що насувався на німецьке село, а також прикрити наругу над селянством. На початку 30-х років вже було очевидним, що вони втратили здатність реагувати на потреби селянства, а натомість суцільно вдавалися до ігнорування викликаних колективізацією проблем у німецьких селах. На грудень 1931 р. серед колгоспів, що були створені на основі 40215 одноосібних господарств, було 629 німецьких [7, арк.26-27]. Темпи колективізації адміністративно-командними методами нарощувались постійно. Лише протягом березня - травня 1931 р. середній рівень колективізації у німецьких районах зріс з 71,7 до 77,9%. Дещо контрастував Пулинський район, стан колективізації у якому дорівнював 27,6% по господарствах та 50,9% по землі [8, с.23]. Це пояснювалось небажанням німців змінювати звичний господарський уклад та