Багато українських німців зверталося за допомогою й до німецького консульства в УСРР: надсилали листи, вишукували можливості зустрітися з консульськими працівниками тощо. Жителька с. Вормс Одеської області Амалія Маух направила на ім'я німецького консула лист, в якому благала: "Дорогі брати й сестри! Я без чоловіка, маю п'ять дітей та стару матір. Допоможіть нам, не дайте померти голодною смертю. Чоловіка засудили на 15 років та заслали на Північ. Ми тут без батьківщини, все у нас забрали, усюди нас переслідують. Допоможіть нам, врятуйте від загибелі" [33, с.358].

Вищі радянські й партійні органи намагалися перешкодити надходженню іноземної допомоги. У червні 1934 р. до Москви був направлений колективний лист керівників ЦК КП(б)У, в якому висловлювалося прохання вжити заходів по лінії Народного комісаріату закордонних справ для припинення допомоги з-за кордону. Зовнішньополітичне відомство мало "заборонити будь-який виїзд представників консульств у села для роздачі допомоги й проведення провокаційної роботи" [34, с.64].

Органи Держполітуправління заарештовували активних організаторів "гітлерівської допомоги і фашистської агентури", насамперед пасторів, сектантських проповідників, заможних селян, відбирали у них кошти, передбачені для розподілу між потерпілими, тощо. Доповідна записка голови ДПУ УСРР В.Балицького від 22 травня 1934 р. "Про вплив націоналістичних організацій і консульства Німеччини на німецьке населення України та надання йому гітлерівської допомоги" свідчить, що силові органи республіки уперто не бажали помічати прагнення німців до взаємодопомоги, спільної боротьби за виживання в умовах лихоліття. Перекручуючи факти в дусі "пошуку ворогів", вони намагалися довести, що звернення по допомогу продиктовані не тяжким становищем людей, а симпатіями до гітлеризму й бажанням скомпрометувати радянський лад.

Незважаючи на всілякі перепони, голодуючі в Україні змогли одержати з-за кордону досить значні суми грошей. Тільки в Одеську і Дніпропетровську область у квітні 1933 р. було переказано 12300 крб., а у травні - 13400 крб. золотом. Навесні 1934 р. надійшло: у квітні 16000 крб., у травні 28000 крб. За даними голови Державного політичного управління В.Балицького, розмір допомоги німцям за період із квітня 1933 по квітень 1934 р. становив по областях: Дніпропетровська - 203 тис. крб., Одеська - 132321 крб., Київська - 90 тис. крб., Донецька - 60 тис. крб., Молдавська АРСР - 2500 крб. Усього 487821 крб. золотом [35, с.180]. Попри всі перешкоди, створювані владою, допомога голодуючим продовжувала надходити і протягом наступних місяців.

У доповідній записці, підготовленій спеціальною комісією, що вивчала стан справ у німецьких районах України для обговорення на Політбюро ЦК ВКП(б) у жовтні 1933 p., вказувалося: "Останнім часом широкого розповсюдження в німецьких колгоспах набула так звана "гітлерівська допомога голодуючим німцям", яка йде не лише з Німеччини, а й з Америки, а останнім часом і від Ватикану, Канади, Швеції, Швейцарії [36, с.248].

Допомога надходила через Торгсин поштовими переказами по 5-10 марок, надсилались також пакунки і бандеролі з харчами. Обсяги допомоги були досить значними. Наприклад, комітет "Допомога голодуючим братам" в серпні 1933 р. зібрав 500 тисяч рейхсмарок, розмір допомоги з квітня 1933 р. по квітень 1934 р. склав 487825 рублів золотом. За період з квітня 1933 р. по квітень 1934 p., за даними ДПУ розмір допомоги українським німцям становив по Одеській області, куди в той час входила Херсонська та по Миколаївській окрузі - 132321 крб. золотом. В окремих національних районах допомогу одержували 40-60% німців. Так, у Люксембурзькому районі цією допомогою було охоплено до 30% колгоспів і 10-20% колгоспників [37, с.23].

У 1932-1933 р. увага спецорганів до німців посилилась. Репресії набували таких форм, коли селяни втрачали можливість адекватної оцінки соціально-політичної обстановки та вважали, що "це роблять комуністи, то є така установка партії і уряду". Ярлик "підкуркульника" з відповідними наслідками навішувався досить широко і часто. Селянин с. Морозове Хортицького району Й.Завадський одержав його за те, що написав листа в "Німецьку центральну газету", у якому розповів про великий голод [38, с.3]. Особливо страждали від голоду німецькі селяни Високопільсько- го, Люксембургського, Молочанського районів. Органи ДПУ відмічали численні факти канібалізму. В березні 1933 р. в одному Високопільському районі померло 106 осіб, становище 162 оцінювалось як безнадійне [39, с.56]. В.Ченцов наводить офіційні статистичні дані, згідно з якими в 1933 р. у містах України померло 1,7 тис., а в селі 12 тис. етнічних німців. На його думку, вони не можуть відображати дійсного стану речей [40, с.58].

Застрільниками протестних акцій німців на ґрунті голоду, куркульськими і антирадянськими націоналістичними елементами, визначалися пастори, сектантські проповідники [41, с.58].

В особливо складні матеріальні умови потрапляли переселенці. За матеріалами НКВС, в 1930- 1932 pp. з України було виселено 63817 сімей до місць спецпоселень [42, арк.36]. У результаті цього високою була смертність серед літніх людей і дітей. По Парабельській комендатурі протягом літа 1931 р. померло 1375 чол., із них1106 дітей [43, с.9]. Після повернення з Сибіру А.Канецька розповіла про жахливе життя півтори тисячі німців Уссурійського краю, яких примушували