Ю. В. Котляр

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В ТИПОЛОГІЇ СЕЛЯНСЬКОГО ПОВСТАНСЬКОГО РУХУ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

Повстансько-партизанський рух (отаманщина) - це не бандитизм, як намагалася протягом десятиріч представити офіційна радянська історіографія і не бездумно-кривава анархія, про що пишуть деякі дослідники з діаспори. Це феномен, який ще чекає своїх справжніх дослідників, особливо, коли справа стосується повстанського руху етнічних меншин.

Історіографія становища національних меншин на Півдні України представлена як узагальнюючими працями з історії України, так і спеціальними дослідженнями, присвяченими розвитку міжнаціональних відносин етнічних груп. Упродовж останнього десятиріччя в Україні зросла увага до дослідження етнонаціонального розвитку суспільства, відбувається подальша теоретична та концептуальна розробки проблеми. Досліджуваного питання, певною мірою, торкаються автори загальних праць, присвячених міжнаціональним відносинам в Україні на тому чи іншому етапі її історичного розвитку.

Серед перших друкованих робіть, присвячених дослідженню питань громадянської війни, повстанського руху селян і частково національним меншинам, слід відзначити роботи М.Какуріна, Р.Ейдемана, в яких автори намагалися визначити характер громадянської війни, розкрити її особливості, виходячи з географічного положення України, специфіки політичної і військової ситуації та національних відносин [1].

Спеціальні праці розглядали окремі аспекти повстансько-партизанського руху селян Півдня України. В 20-х - 30-х роках вийшли перші такі праці. Деякі з них носили суб'єктивний характер, хоча й не замовчували причини повстанського руху селян, виділяючи його позитивні та негативні сторони. Повстання німців-колоністів 1919 року проти більшовицького режиму найкраще висвітлювала стаття одеських авторів С.Когана та Н.Межберга [2]. Автори, характеризуючи повстанський рух колоністів, дали можливість читачу самому "докопатися" до справжніх причин його виникнення. Із публікації видно, що С.Коган та Н.Межберг намагалися дати об'єктивну характеристику повстанського руху, направленого проти більшовиків. Проте існуюча цензура не допустила такої оцінки. І тому головна причина повстання - невирішеність національного питання радянською владою більшовиків залишилася тільки в чорновому варіанті статті, що зберігся в фондах державного архіву Одеської області [3, арк.1-21]. У журнал вона не ввійшла.

У 60-х рр. ХХ ст. вийшло ряд праць одеського історика М.Раковського, присвячених питанням громадянської війни, григор'євщині та повстанням німців-колоністів на Півдні України [4].

В українській історіографії не вщухає інтерес до проблем вітчизняної історії періоду національної революції, громадянської війни та становлення тоталітарного суспільства. Повстанський рух 20-х років висвітлюється у ряді праць О.Ганжі [5]. Особливо це стосується розкриття питання про "політичний бандитизм". Однією з найбільш помітних колективних монографій останнього часу стала праця співробітників Інституту історії України НАН України "Політичний терор і тероризм в Україні". У ній висвітлені проблеми громадянської війни, державного терору як методу експропріації селян- власників.

Однак, праць, які торкаються проблеми участі національних меншин Півдня України у повстанському русі селян Півдня України, надзвичайно мало. Серед них можна виділити ряд статей Ю.Котляра, С.Богана, В.Чопа, А.Шевчук [6, с.186-190], де розглядаються прояви повстансько- партизанської боротьби окремих етносів України.

Питання національного повстансько-партизанського руху на Півдні України в руслі проблеми повстанського руху селян висвітлено недостатньо в радянській та сучасній українській історіографії. Це є суттєвим аргументом на користь актуальності досліджуваної проблеми. Навіть той доробок, який є в нашому розпорядженні, має певні, інколи досить значні недоліки фактологічного та світоглядного характеру, і вже не може задовольнити науковців.

Необхідність вивчення і переосмислення національного селянського повстанського руху України є давно назрілою, але дуже складною проблемою. Труднощі полягають у недостатності введених до наукового обігу джерел, а також слабкою вивченістю деяких вихідних даних, особливо це стосується Півдня України. Тому вважаємо, що наша стаття, яка носить узагальнюючий характер, буде певним внеском у процес вивчення повстанського руху національних меншин південноукраїнського села.

1917-1920 роки характеризувалися чисельним і організованим спалахом повстансько- партизанського руху селян у губерніях Півдня України. У цьому регіоні він проявив себе у таких напрямах: березень-червень 1917 - аграрний; весна-зима 1918 - антигетьманський; весна - літо 1919 - антибільшовицький; осінь 1919 - зима 1920 року - антиденікінський. Антибільшовицький і антиденікінський напрями - складова частина єдиного повстансько-партизанського руху українських селян. Крім цих напрямів, діяли повстанські загони, побудовані за принципами "селянської вольниці". Такі загони найчастіше носили місцевий характер і були спрямовані проти будь-якої з існуючих влад чи то більшовицької, чи то денікінської. Окремою сторінкою повстанства були бандитські формування, які не ставили перед собою ніякої політичної мети і діяли протягом громадянської війни. Отже, в період 1917-1920 років на Півдні України слід виділити такі напрями повстанського руху селян: головні - аграрний, антигетьманський, антибільшовицький та антиденікінський, перехідні - селянський та бандитський [7, с.22].

У березні 1917 року в Україні розгорнувся національно-демократичний рух, відновився державотворчий процес, який очолила Центральна Рада. Проте перша в ХХ столітті спроба українського народу створити власну демократичну державу наштовхнулася на великі труднощі. У грудні 1917 - лютому 1918 роках Центральна Рада втратила контроль над більшою частиною України. Головна причина такої ситуації - недостатньо широка база державотворення. Центральна Рада не зуміла належним чином вирішити головні соціально-економічні питання, особливо аграрне. Селянська біднота виявилася більш схильною до погромних методів ліквідації поміщицького землеволодіння, відкинувши пропозиції Центральної Ради провести аграрну реформу в рамках законності і правопорядку [8, с.22]. Тому після повалення самодержавства почалася стихійна боротьба селянства за землю. Основними формами селянського руху тоді були виступи, пов'язані із