Якщо ж до антиденікінських виступів населення Півдня України додати повстання, які охопили Катеринославську губернію, в тому числі Донбас, то їх загальна кількість за підрахунками Ф.Турченка і Г.Турченко буде становити близько 600 [21, с.225].

Антиденікінський та проденікінський напрями повстанського руху охоплювали всю територію Південної України. Повстансько-партизанські загони діяли в межах сучасних Миколаївської, Херсонської, Запорізької, більшої частини Одеської областей та в Автономній республіці Крим.

Національний тип повстань проявив себе як антиденікінська сила, проте суто національні виступи відбувалися не часто. Найчастіше болгари, євреї, німці і татари були учасниками селянських повстань різних типів [12, с.71].

Окремим проявом повстанського руху можна вважати махновщину, хоч вона близька за ідеологією до стихійних селянських повстань. У контексті нашої проблеми ми розглядаємо взаємовідносини махновщини з представниками повстанських загонів національних меншин.

Проденікінський повстанський рух мав ті ж причини, що і антибільшовицькі повстання весни - літа 1919 року, і був його логічним продовженням. Проте він не був таким масовим, так як більшість селян вбачали головного ворога в денікінському режимі.

Складною і водночас негативною сторінкою повстансько-партизанської боротьби був бандитський напрямок. Бандитські формування займалися погромами, вбивствами, грабунками і не ставили перед собою ніякої політичної мети. Діяли вони по всій території Півдня України. Були повстанські загони, які поступово скочувалися до грабежів, а також такі, які з самого початку формувалися як кримінальні.

Економічна стабілізація українського села привела до помітного спаду з 1924 р. селянського опору в Україні. Селяни певною мірою повірили новій владі і пішли на співробітництво з нею. Політичні виступи в сільській місцевості ставали поодинокими явищами і не мали підтримки серед широких кіл громадськості. Поразкою закінчилися і спроби ініціювати антибільшовицький рух із-за кордону, зокрема із Польщі. Основну боротьбу із залишками повстанства вели спеціальні підрозділи ДПУ, основним завданням якого було спостереження за настроями селянства, своєчасне попередження незадоволення, тощо [22, с.120].

З 1927-1928 рр. у зв'язку із хлібозаготівельною кризою, масовими депортаціями, вилученням хліба, податковим та юридичним тиском селяни знову розпочали боротьбу за свої права. Вони скорочували посівні площі, приховували продовольство, відкрито виступали проти тиску влади, вдаючись до терористичних актів і намагались здійснити більш-менш організований збройний опір. З кінця 1929 - початку 30-х рр. на селі стала втілюватися в життя політика суцільної колективізації, ліквідації "куркульства" (а фактично селянства - Ю.К.) як класу. Ця політика призвела до нового вибуху селянського опру, який на Півдні України прийняв форму антиколгоспних виступів, "жіночих бунтів", релігійних заколотів. Залучилися до нової хвилі антикомуністичних виступів і представники національних меншин.

Таким чином, ми можемо подати деякі цифрові викладки, які стосуються кількості національних виступів у період з 1917 по 1931 рр. на Півдні України. Проте термін "національний" потребує певного тлумачення. Національні повстання можна розглядати в широкому та вузькому аспектах. У широкому - вся боротьба селянства України з проросійськими денікінським або більшовицьким режимами була національною боротьбою. У більш вузькому, який ми висвітлюємо в праці, - це виступи проти різних влад формувань, що були створені з представників національних меншин Півдня України.

Відомості носять умовний характер, так як ми опираємося лише на власні підрахунки. У 19171918 рр. ареною національних повстань став Крим. Враховуючи те, що представники національних меншин у Криму боролися не лише проти існуючих на півострові різних влад, а й одні проти інших, зокрема існували етнічні конфлікти: татари - греки, татари - росіяни, загальну кількість виступів ми оцінюємо в 30 [23, с.75-76]. Антибільшовицьких національних виступів, головним чином німецьких і болгарських, було 32 [12, с.186]. Антиденікінських виступів національних меншин - єврейських, німецьких та болгарських - нараховується 17 [12, с.187]. В антикомуністичних виступах 1920-1931 рр.

національні меншини проявляли себе таким чином: німецькі повстання - 20, болгарські - 2, єврейські - 4, татарські - 4, польські - 6, змішані - 3, що становить загалом - 39 виступів [24, с.28].

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що в період 1917-1931 рр. на Півдні України відбулось 118 виступів представників національних меншин, що свідчить про силу етнічного фактору в українському повстанському русі.

Джерела та література

Эйдеман Р.П., Какурин Н.Е. Гражданская война на Украине. - X., 1931.

Коган С., Межберг Н. Повстання куркулів у німецьких колоніях на Одещині (1919) // Літопис революції. - 1929. - №2.

Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). - Ф. П.2. - Оп. 1. - Спр. 155.

Раковский М.Е. Крах григорьевщины (1919 г.) // История СССР. - 1966. - № 5; Раковский М.Е. Закономерности и особенности гражданской войны на Юге Украины // Годы борьбы и побед. - К., 1983.

Ганжа О.І. Українське село в період становлення тоталітарного режиму (1917 - 1927 рр.). - К., 2000.

Котляр Ю.В. Роль польського фактору в українському повстанському русі і Південний регіон // Південний архів. Зб. наук. праць. - Вип. 5. - Херсон, 2001; Котляр Ю.В. Національне питання у повстанському русі селян Півдня України // Народознавчі зошити. - 2001. - №3(39). Травень- червень; Котляр Ю.В. Антибільшовицькі повстання національного типу на Одещині в 1919 році // Етнокультурні процеси на