Ю. І. Щур

НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ ОПОРУ НА НАДДНІПРЯНЩИНІ У 20-ті роки ХХ ст.

Національно-визвольний рух ХХ ст. є органічною складовою історії України. Розвиток історичної науки на сучасному етапі зумовлює більш ґрунтовний аналіз подій, які тим чи іншим чином впливали на здобуття Україною державної незалежності. Цьому процесу сприяє відхід від однобічності висвітлення історичного процесу, що було притаманним для радянської історіографії.

На сучасному етапі розвитку української історіографії національний рух опору на Наддніпрянщині у 20-ті роки ХХ ст. розглядається як початковий, постреволюційний етап національно-визвольної боротьби, тобто перехідний період, коли на зміну традиційних для доби Української революції методів боротьби приходять нові, пристосовані до радянських, окупаційних умов.

Під національним рухом Опору на Наддніпрянщині у 20-ті роки ХХ ст. розуміємо діяльність Української військової організації і дотичних до неї структур (Український Центральний Повстанський Комітет - "Цупком", Козачі ради тощо).

Перші комплексні дослідження з історії національного руху Опору у 20-ті роки на вказаних територіях з'являються наприкінці 40-х рр. ХХ ст. Спільною рисою цих і пізніших праць була зосередженість на проблемі західноукраїнських земель. Первинні дані про діяльність українських націоналістів на Наддніпрянській Україні у міжвоєнний період подав З. Книш, який, детально описуючи історію Української Військової Організації на Західноукраїнських землях, лише згадував про діяльність руху на Наддніпрянщині й зазначав, що на Великій Україні УВО "проводило жвавішу роботу, аніж на Західній" [1, с. 18]. Навіть з огляду на те, що дослідник мав на увазі "донеповий" період, це виглядає дивним: теза про діяльність є, але фактів діяльності майже не наводиться. Зважаючи на масштабні дії військовиків у Галичині, виникає питання про більш активну роботу на Сході. Сам Книш прогалини у своїх працях про УВО пояснює тим, що Організація не вела ніяких протоколів і не залишала після себе ніяких письмових свідчень [2, с. 22].

Інший дослідник із діаспори Ю. Бойко, аналізуючи розмах націоналістичного (УВО і ОУН) підпілля на Наддніпрянщині у 1920-1930 рр., не наводить жодного конкретного факту з діяльності УВО, обмежуючись загальними фразами, здебільшого оцінюючи умови підпільної роботи [3, с. 30-31]. Дещо більше інформації з цього питання дає В. Плющ, який зробив історіографічний огляд доступних йому матеріалів, навівши змістовні цитування. Завдяки цьому зараз є змога ознайомитися з дослідженнями, які є недоступними в Україні (зокрема, книги 30-40-х рр., які були видані у Західній Європі та США) [4, с. 20-29].

Після проголошення незалежності України зникла компартійна монополія на висвітлення історичного процесу. Це безперечно позитивне явище найбільш помітне з початку об'єктивних досліджень українського національно-визвольного руху ХХ ст. Не в останню чергу це стосується і теми нашого дослідження.

Значним досягненням цього періоду є початок академічного вивчення історії націоналістичного руху і публікація документів, які раніше були недоступні для дослідників, зокрема із архівів радянських каральних і партійних органів. Поруч з цим, варто зауважити, що питома вага досліджень про націоналістичний рух виходить з-під пера дослідників-аматорів, або колишніх учасників національно-визвольної боротьби.

Багато опублікованого матеріалу з історії національно-визвольного руху є недоступним через малі наклади книг, які, як правило, недоступні широким колам громадськості.

У процесі аналізу доступних автору матеріалів виявилося, що питання діяльності УВО у вказаному регіоні, на жаль, майже не досліджуються вітчизняними дослідниками. Відзначимо, що ними зроблено перші спроби поєднати діяльність УВО на Наддніпрянщині з діяльністю Партизансько- Повстанського Штабу Ю. Тютюнника (В. Сідак [5], О. Шатайло [6]).

Ця проблема знайшла відображення у радянській історіографії. Зокрема, у двотомному виданні колишнього працівника органів КДБ Д. Голінкова "Крушение антисоветского подполья в СССР" міститься матеріал з історії діяльності Українського Центрального Повстанського Комітету та козачих рад - підпільних організацій, що були створені за участю УВО. У своєму дослідженні автор використовує велику за обсягом джерельну базу, користуючись секретними архівними матеріалами. У той же час, згадані матеріали подавалися дозовано, не висвітлюючи повною мірою усіх аспектів діяльності згаданих вище організацій [7].

Аналіз роботи Партизансько-Повстанського Штабу з підготовки Другого зимового походу зустрічаємо у книзі Ю. Гая "З ким і проти кого". Матеріал подається надто заідеологізовано, що ускладнює аналіз і співставлення поданого фактажу [8, с. 22-27]. Про намагання УВО поширити свою діяльність на Наддніпрянщину згадується у праці В. Масловського "Жовто-блакитна мафія". Хоча цю інформацію сприймаємо з великою обережністю, з огляду на те, що саме керівництво УВО-ОУН процеси над членами військової організації, які відбувалися у Радянській Україні у 30-х рр. визнавало сфабрикованими і такими, що не відповідають дійсності [9, с. 37].

Отже, для робіт радянської доби характерні заідеологізованість та суб'єктивність, що були зумовлені умовами, у яких згадані праці були опубліковані. Наявність компартійної цензури та монополії на висвітлення історичних процесів не дозволяли характеризувати український національно- визвольний рух як явище закономірне і об'єктивне до умов і реалій розвитку нації та державотворчих прагнень українського народу. Задля отримання необхідного результату - очорнення національно- визвольного руху - використовувався принцип половинчастого подання фактологічного матеріалу, зокрема уривків з протоколів допитів учасників згаданого руху.

Метою нашого дослідження є: висвітлити основні напрямки політично організованого національного руху Опору в 20-х рр. ХХ ст. на Наддніпрянщині та простежити, як відбувався перехід від революційних до постреволюційних методів боротьби.

Після виведення регулярних військових частин Армії Української