Народної Республіки з України на територію, окуповану Польщею, боротьба проти радянської влади не припинилася. На українських землях, контрольованих більшовиками, вирував повстансько-партизанський рух. Політика "Воєнного комунізму" та економічна руїна (як наслідок довготривалої війни) викликали масовий спротив селянства. Селянство було основною соціальною базою антибільшовицької боротьби. Так, відряджений у травні 1920 р. з великою групою чекістів для зміцнення радянського режиму керівник ВУЧК Ф. Дзержинський зазначав: "Зараз вся Україна перетворилася на киплячий котел. Спалахи повстань повсюди. Україна не очищена від петлюрівщини, і мужик український дивиться на місто, як на п'явку на його шиї..." [10, с. 239]. Для таких висновків головний чекіст мав усі підстави. За свідченнями офіційних радянських даних, лише на Київщині на початку 1921 р. діяло до 100 партизанських загонів. Цей рух набув поширення також і на Східній Волині, Поділлі, Катеринославщині, Полтавщині і ряді південних регіонів України [5, с. 238-239].
На думку Д. Архірейського та В. Ченцова, час Української революції 1917-1921 рр. характеризується як "боротьба всіх проти всіх" [11, с. 1]. З таким формулюванням можемо погодитися з огляду на багатогранність політичних сил і течій, які протистояли одна одній. Всі ці сили спиралися на певні соціально-політичні та національні кола суспільства. За визначенням органів ЧК-ГПУ, на початок 1920-х рр. на Наддніпрянщині сформувалося дві основні течії антибільшовицького повстанського руху: національна та аполітична. Повстанські загони, які належали до першої течії, своїми діями територіально охоплювали здебільшого Правобережжя та частково південні регіони. Деякі керівники цих загонів шукали зв'язків із політичним антирадянським рухом, зокрема еміграційним, для узгодження діяльності. Одночасно на Півдні України діяло чимало повстанських загонів, які у більшості випадків не мали чіткої національної орієнтації [12, с. 2-3].
У 20-х рр., поруч із традиційною для революційного часу отаманією, починається поступове оформлення власне політичного напрямку руху Опору. Цьому процесу сприяло створення в середовищі української військової еміграції визвольних інституцій. Так, 29 серпня 1920 р. у Празі відбувся З'їзд представників українських військових організацій, який прийняв постанову про активізацію визвольного руху. Наслідком з'їзду було створення Української військової організації (УВО) на чолі з полковником Січових Стрільців (Київських) Є. Коновальцем. Одним із головних завдань новоствореної організації було "пропагувати думку загального революційного зриву Українського Народу з остаточною метою створити власну національну самостійну й з'єдинену Державу" [13].
Як зазначав П. Мірчук, цьому З'їзду передувала нарада Стрілецької Ради у Празі в липні 1920 р., після якої на Наддніпрянщину виїхали колишні старшини Січових Стрільців для організації сітки УВО [14, с. 16]. Точної кількості автор не наводить, обмежуючись невизначеним "кілька груп (десяток)". Завдання, яке було поставлене згаданим старшинам, характерне для будь-якої підпільної організації: розійтися по всій території Радянської України, влитися у місцеве життя й створити підпільно- революційні клітини [14, с. 202]. Керував цією роботою „Обласний центр" УВО у Галичині й саме він направляв групи в УСРР [5, с. 227].
Серед висланих на Наддніпрянщину були сотник Іван Андрух, поручники В. Романишин, Нерослик, Микола Опока і хорунжий Решетуха [15, с. 38]. Керівником УВО на Наддніпрянщині був І. Андрух, який мав посаду Краєвого Коменданта УВО на східноукраїнських землях [16, с. 26]. Одним із завдань військовиків був вступ до Червоної Армії [17, с. 89], очевидно, для проведення пропагандистської роботи серед червоноармійців з метою залучення їх до антибільшовицького повстання. Ця робота мала певні успіхи. У Київській школі червоних старшин і 402-му стрілецькому полку, який дислокувався в Умані, діяла "Військова організація січових стрільців" [5, с. 246]. Її членами були козаки і старшини червоного галицького полку, які неофіційно підпорядковувалися УВО і Повстансько-Партизанському Штабу. Проте ця організація проіснувала недовго і була викрита радянськими карними органами у 1921 р. [6, с. 64].
Згідно з даними П. Мірчука, не можна говорити про УВО на Великій Україні як про цілісну і окрему організацію. Зважаючи на особливості більшовицького карного апарату, була вимога застосовувати тут іншу систему підпільно-революційної роботи. Вважалася доцільною організація окремих підпільних осередків з різними назвами, замість одностайної централізованої підпільної організації [14, с. 202]. Підтвердження цієї тези знаходимо і у В. Мартинця, який зазначав, що на початку своєї діяльності УВО не лише на Наддніпрянщині не була цілісною підпільною організацією, це стосувалося її структури загалом [18, с. 81].
Виконуючи настанови Начальної Команди (керівного органу) військової організації, у січні 1921 р. (за даними Мартинця - восени 1920 р. [18, с. 25]) на Київщині за підтримки І. Андруха- "Авраменка" (який, крім того, що керував УВО на Наддніпрянщині, був представником Партизансько- Повстанського Штабу) було створено Український Центральний Повстанський Комітет (Цупком) [6, с. 26] на чолі із "п'ятіркою", яка була визнана керівником Партизансько-Повстанського Штабу Ю. Тютюнником вищим військовим і громадянським органом національної влади в Україні [11, с. 5]. На той час Андрух влився у радянське життя і працював у кооперації [7, с. 135]. Одним із організаторів Комітету був також член УВО М. Опока [16, с. 26]. На території, контрольованій більшовиками, було створено законспіровані губернські, повітові, міські повстанські комітети, які розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп [5, с. 241]. Одним із основних завдань Комітету була підготовка всеукраїнського повстання, яке мало збігтися з наступом