Готуючись до повстання, Комітет переїхав із Києва на Уманщину [6, с. 63]. Невідомо, як ішли приготування, але вже 7 серпня 1921 р. інформаційний відділ Всеукраїнської надзвичайної комісії надрукував звіт про свою діяльність й повідомив про ліквідацію Українського Центрального Повстанського Комітету. Згідно з даними працівника КДБ Голінкова, на початку 1921 р. Катеринославській губернській надзвичайній комісії вдалося заарештувати Іллю Тимошина і Гвиненка, які були пов'язані із Українським Центральним Повстанським Комітетом, дещо пізніше були заарештовані ще деякі діячі повстанського комітету (зокрема, Дибенко й подружжя Уманських) [7, с. 138-139]. До того ж, зрадив уповноважений у військових справах отаман Грудницький. Від нього до ЧК потрапили штабні документи члена Цупкому, керівника 2-ї Повстанської групи Ю. Мордалевича. Згодом видав інформацію про комітет заарештований чекістами начальник розвідки 2-ї Повстанської групи Козловський [6, 64]. Як наслідок, були заарештовані чотири керівники: полк. Чапилко (начальник Українського Центрального Повстанського Комітету), Наконечний-Дністровий (секретар), Комар і підполк. Гринь. Начальник штабу Комітету штабс-капітан Чапилко-молодший загинув, коли спробував утекти.

Також було ліквідовано Політичний центр (Центральна п'ятірка) в Одесі, п'ять комітетів на Поділлі та повстанські комітети Полтавщини й Запорожжя. У Харкові було заарештовано членів губернського повстанського комітету та ліквідовані осередки у школі червоних старшин, Агропромисловому інституті, Медичній академії тощо (загалом по Харківщині було заарештовано 243 особи).

Станом на 25 серпня 1921 р. Катеринославським губчека було заарештовано 114 учасників Українського Центрального Повстанського Комітету. У цей же час було знищено Холодноярський повстанський комітет та Повстанську Раду Черкащини. Загалом же, за першу половину 1921 р. ВУЧК заарештувало близько 1500 членів національного підпільно-повстанського руху на Наддніпрянщині [11, с. 5-7]. Серед них були й усі керівники Українського Центрального Повстанського Комітету [7, с. 139].

Підпільники, що залишились на волі, були змушені вжити більш глибокої конспірації. Керівники Українського Центрального Повстанського Комітету (39 заарештованих, серед яких Андрух і Опока) були розстріляні 28 серпня 1921 р. [16, с. 26].

План широкомасштабного повстання на українських землях, контрольованих більшовиками, у 1921 р. реалізовано не було. Та, незважаючи на ліквідацію Українського Центрального Повстанського Комітету, робота з підготовки повстання не припинилася. (Тим більше, що повстанські отамани очікували на повернення Армії УНР). У серпні того ж 1921 р. була утворена „Козача рада", яка у випадку вибуху повстання повинна була керувати діями повстанських загонів на території Київської, Подільської, Волинської, Миколаївської та Одеської губерній [5, с. 241]. Один із лідерів Організації Українських Націоналістів 1930-х рр. Я. Барановський згадував, що із цією радою співпрацювали члени наддніпрянської УВО. Про це ж говорив і П. Вірний [4, с. 19-20].

У м. Біла Церква того ж місяця активістами ліквідованого Українського Центрального Повстанського Комітету, які залишились на волі, була утворена „Козача рада Правобережної України", що ставила собі за мету підготувати повстання в Київській, Волинській, Миколаївській та Одеській губерніях [5, с. 246]. На цю раду робили ставку й керівники Партизансько-Повстанського Штабу. Зокрема, у наказі № 1 "До всіх повстанських загонів Правобережної України" йшла мова, що всі такі загони "під загрозою смерті" повинні підкоритися владі новоутвореного центру. Також було визначено і територію впливу Козачої ради - Північно-Східний фронт Правобережної України. Згадана рада співпрацювала із подібною підпільною організацією - 8-м повстанським районом на чолі із М. Якубовичем, що була створена на Київщині [11, с. 8].

Заслуговує на увагу участь УВО у підготовці і проведенні Другого Зимового походу. Як відомо, від уряду УНР підготовкою походу займався Партизансько-Повстанський Штаб. У дослідженні В. Сідака висловлено припущення, що УВО і Партизансько-Повстанський Штаб співпрацювали. Він же зазначив, що такій співпраці могли зашкодити суперечності між урядами УНР (верховним керівником Партизансько-Повстанського Штабу), і ЗУНР, якому на поч. 20-х рр. підпорядковувалася УВО. Причиною конфлікту була угода УНР з Польщею, за якою землі Західної України визнавалися територією Речі Посполитої [5, с. 227-228].

Роз'яснення цієї ситуації знаходимо у одному з листів керівника УВО полк. Коновальця до митрополита Української Греко-Католицької Церкви А. Шептицького: "Як повідомляють наші люди, заслані на Велику Україну, справи там йдуть добре. Ми діємо і будемо діяти там разом з наддніпрянцями, погоджуючи свої акції з повстанським Штабом Тютюнника у Львові. В краї (Західна Україна - Авт.) ми мусимо діяти відокремлено і цілком самостійно, інакше ми можемо викликати непорозуміння між поляками і урядом УНР..." [6, с. 96].

Насправді УВО не лише погоджувала свої акції з Партизансько-Повстанським Штабом, вона активно інтегрувала туди своїх людей. Керівник УВО на Наддніпрянщині Андрух одночасно був і представником Штабу. Оперативний відділ Партизансько-Повстанського Штабу очолював полк. Юрій Отмарштайн, майбутній начальник Штабу Повстанської Армії у Другому Зимовому поході [5, с. 222], який у той же час був Шефом Штабу УВО [19, с. 589]. Цей факт, дещо завуальовано, підтвердили у своїх книгах полк. Коновалець [20, с. 52-53] та сам керівник Партизансько-Повстанського Штабу Ю. Тютюнник [21, с. 62].

О. Шатайло наводить дані, що між Коновальцем, Отмарштайном, Тютюнником і його ад'ютантом Добротворським відбувалися часті зустрічі, на яких обговорювалися питання поширення діяльності УВО на всю Україну. Це підтверджують і повідомлення агентів ЧК, які були в оточенні