У процесі підготовки Другого Зимового походу заслуговує на увагу аспект заохочення учасників антибільшовицького руху Опору. Так, у листопаді 1921 р. Головою Директорії УНР С. Петлюрою було підписано Закон Української Народної Республіки "Про вшанування повстанців та надання їм особливих прав та привілеїв" [22, с. 250]. Згідно із цим Законом, передбачалася низка заходів, спрямованих на заохочення, моральне та матеріальне. Зокрема, мова йшла про пільги у розподіленні землі, безкоштовне лікування, проїзд у залізничному транспорті тощо. Також передбачалося нагородження почесними повстанськими грамотами й медалями.

Такі заохочення, на думку ініціаторів Закону, повинні були піднести патріотичний дух, мобілізувати на боротьбу з радянською владою та зміцнити зв'язок антибільшовицького підпілля та повстансько-партизанського руху з урядом УНР [22, с. 163]. Не вдаючись до подробиць, зауважимо, що проект відзнак для повстанців не реалізувався, перш за все через поразку під час Другого Зимового походу [22, с. 166]. Хоча зауважимо, що для учасників походу, орієнтовно в 1939-42 рр. було випущено "Знак ордена Святого Архангела Михаїла" [22, с. 217].

Зрештою, Другий Зимовий похід військ УНР закінчився поразкою. У черговий раз план всезагального революційного зриву не було реалізовано, у першу чергу через те, що він не був підтриманий загалом населенням.

Серед основних причин „пацифікації" настроїв селянства були репресивні заходи радянської влади. Зокрема, у 1921 р. Раднарком України, активізуючи боротьбу з „бандитизмом", прийняв постанову про введення системи відповідачів. Згідно з цим, у кожному селі з числа авторитетних господарів (фактично, соціальної бази руху Опору) призначалися відповідачі, які повинні були стежити за появою підозрілих осіб і своєчасно інформувати про це представників влади. Також вони повинні були не допускати пошкоджень телефонно-телеграфних ліній, залізничного полотна, мостів та інших споруд. У випадку недотримання цих вимог, санкції були жорсткими: штрафування, ремонт пошкоджених ділянок за власний кошт, розстріл з конфіскацією майна. До цього додалося створення у 1921 р. за вказівками центрального Надзвичайного Комітету системи інформаторів. Рекомендувалося в кожній державній установі, кожному селі підібрати надійних інформаторів, які повинні були стежити за підозрілими особами та вивчати політичні настрої населення [23, с. 16-17].

Також можемо відзначити, що Другий Зимовий похід не сприяв зміцненню УВО на Наддніпрянщині. Козачі ради у 1922 р. були ліквідовані більшовицькими карними органами. Керівник УВО на Наддніпрянщині Андрух і його заступник Опока загинули. Інші члени військової організації Романишин, Решетуха і Нерослик пропали безвісти [24, с. 164].

У 1923 р. в Оліві біля Данцигу відбулася конференція УВО, на якій її керівник полк. Коновалець, проаналізувавши ситуацію на Наддніпрянщині, висунув тезу про намір створити для східних земель України нову Краєву Команду [2, с. 51].

За даними П. Мірчука, у 1924 р. на Наддніпрянщину було вислано ще одного старшину Січових Стрільців Степана Індишевського, брат якого Ярослав був Краєвим Комендантом УВО на Західноукраїнських землях [14, с. 40]. Цей підпільник був виявлений і заарештований органами ДПУ у 1931 р. [14, с. 227].

Ю. Бойко відсутність фактів діяльності УВО на Наддніпрянщині у 1923-1926 рр. намагається пояснити тим, що в цей час Коновалець основну увагу звертав на розбудову УВО на Західній Україні і в еміграції. У цей час, пише Ю. Бойко, готувалися резерви для активних дій на Наддніпрянщині [3, с. 31].

Отже, у вказаний дослідником період керівництво УВО переходить від прямих акцій на Наддніпрянщині до збирання інформативного матеріалу й планування наступної діяльності. Так, у 1925 р. Наддніпрянщину легально відвідав член Крайової Команди УВО Д. Паліїв, завданням якого було збирання "орієнтаційного матеріалу" [18, с. 310].

Ю. Бойко писав, що від 1927 р. розпочалися нові акції УВО на Наддніпрянщині, що було зумовлено піднесенням української культури й духовності (як наслідок українізації) і зміцненням села (як наслідок НЕПу) [3, с. 32]. На жаль, конкретних фактів діяльності і прізвищ Ю. Бойко не наводить.

Разом з тим, один із керівників націоналістичного руху В. Мартинець свідчить про те, що в 19271928 рр. ні УВО, ні створений тоді Провід Українських Націоналістів (ПУН) жодної акції на підрадянській Україні не проводили. За його даними, продовжувалося збирання "орієнтаційного матеріалу". Так, у вказаний період керівник УВО і ПУН полк. Коновалець підтримував зв'язки із працівником посольства СРСР у Берліні (прізвище невідоме), який пізніше був репресований радянськими каральними органами. Інформацію про побут на Наддніпрянщині керівництво УВО отримувало і від полк. Рубич-Колосовського, який з 1925 р. налагодив зв'язкову лінію з СРСР через Персію, Туреччину, Болгарію та Фінляндію [18, с. 309].

Зібрана й опрацьована інформація друкувалася на сторінках офіційного органу ПУН "Розбудова Нації", перше число якого побачило світ у 1928 р. Матеріали за авторством "Vigilax" у рубриці "На Радянській Україні" стосувалися усього життя на Наддніпрянщині: від побуту громадян до аналізу політичної ситуації.

Враховуючи, що "орієнтаційний" матеріал був джерелом не лише для вказаних публікацій, але й впливав на формування наддніпрянського вектору діяльності ПУН, вважаємо за потрібне проаналізувати згадані публікації. Так, вже у першій статті, що була присвячена проявам опозиції Зинов'єва-Троцького в Радянській Україні, Vigilax приходить до висновку, що під впливом опозиції на українських землях в УСРР активізується процес українізації й збільшується зацікавленість українським національним питанням. Приводом для таких думок були виступи керівників