КП(б)У з критикою опозиції за недостатню увагу до питання національного визначення, що друкувалися в офіційних радянських ЗМІ (серед авторів таких матеріалів наводяться і пізніші ліквідатори наслідків українського відродження, зокрема Л. Каганович). Разом з тим, автор утримується від далекоглядних висновків, зауважуючи, що робити їх ще зарано [25, с. 28]. Аналізуючи стан українського села, він пророкує новий вибух селянських бунтів, що було пов'язано із непопулярною податковою політикою радянського уряду [26, с. 67]. Загалом слід зауважити, що наступні дії уряду все ж таки призвели до бунтів, зокрема у голодні 30-ті роки [23, с. 188], але ці народні виступи мали чітко соціальний, а не політичний чи національний характер.
Розвиток економіки в Радянській Україні і події, що були з цим пов'язані, дали привід автору аналітичних матеріалів вважати, що в УСРР йде боротьба за економічну самостійність від Москви і що ця боротьба призведе загалом до повної політичної незалежності [27, с. 304]. Підкріплюється така теза аналізом процесу українізації, який, на думку Vigilax, суттєво вплинув на розвиток національної свідомості громадян УСРР [28, с. 450].
Проблемам Радянської України було присвячено статті не лише згаданого автора. Подібні матеріали виходили і з-під пера інших діячів націоналістичного руху, зокрема і членів Проводу Українських Націоналістів. У цих публікаціях помічаємо певну ейфорійну наївність у прогнозуванні майбутнього УСРР. Так, М. Загривний, розмірковуючи про початок партійних "чисток", безапеляційно стверджує, що пролетарська революція вже скінчилася, й розпочинається доба національних революцій, які в кінцевому результаті призведуть до знищення більшовицького режиму [29, с. 57-58]. Інший автор, член Проводу Українських Націоналістів Дмитро Андріївський, стверджував, що на Наддніпрянщині вже йде визвольна боротьба проти більшовизму, яку веде не лише провідна верства, а й ціла нація [30, с. 188]. Зважаючи, що на той час (1928 рік), не зафіксовано жодного масштабного вияву такої боротьби, вважаємо такі дані безпідставними.
УВО, а потім і Провід Українських Націоналістів практикували розсилку своїх друкованих органів, зокрема і "Розбудову Нації", в установи Радянської України [31, с. 253]. Враховуючи небезпечність ознайомлення з антирадянськими матеріалами жителів УСРР, у листопаді 1928 р. ДПУ розіслало свій обіжник до всіх установ цензури із вимогою, щоб вони "звернули найбільшу увагу на те, щоб із поштою з-за кордону не попадав орган українських фашистів у Празі". У тому ж обіжнику говорилося, що всі друковані видання з-за кордону повинні проходити через Харків (тогочасна столиця УСРР) [18, с. 312].
Дані про власне діяльність УВО на Наддніпрянщині з'являються протягом 1928-1930 рр. Тоді радянськими карними органами за належність до організації було розстріляно 217 офіцерів Червоної армії. В. Мартинець ставить під сумнів цю інформацію, зазначаючи, що серед репресованих у цей час громадян Радянської України до Української військової організації належали лише Т. Углицький, інженер Кулик, О. Костів та М. Маруняка. Згадує він і про колишніх членів УВО М. Дзіковського та Т. Крушельницького, які ще до виїзду в УСРР відійшли від справ і ніякої роботи на Наддніпрянщині не проводили [18, с. 305-306].
Можемо погодитися із Мартинцем, що інформацію радянських карних органів про викриття підпільних клітин УВО на Наддніпрянщині варто сприймати з великою обережністю, оскільки більшість таких клітин були вигаданими слідчими ДПУ-НКВС. Так, зокрема і народний комісар Скрипник, який покінчив життя самогубством у 1933 р., пізніше був звинувачений у тому, що "зазнав впливу контрреволюційної націоналістичної організації УВО" [32, с. 30].
Окремо стоїть питання про радянофільську спрямованість діяльності УВО. Сучасний дослідник О. Зайцев, висвітлюючи загалом "орієнтацію на схід" серед українських політичних діячів Галичини у 1920-х рр., заперечує тезу дослідників, які стверджують, що УВО стояла на антирадянських позиціях. Він стверджує, що керівництво військової організації, зокрема і Є. Коновалець, шукали контактів із радянським урядом. Зокрема, наводить факт переговорів представника УВО М. Саєвича із більшовиками в Берліні влітку 1922 р. Підтверджує свою тезу Зайцев матеріалами з "Особливих папок" політбюро ЦК КП(б)У, де є письмове прохання Коновальця до радянського уряду України про субсидування УВО, яке розглядалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 16 листопада 1923 р. Із наведених матеріалів стає відомо, що ініціатором подібних переговорів виступав диктатор ЗУНР Є. Петрушевич та члени УВО Д. Паліїв й Я. Індишевський. Останні два у 1924 р. побували у Харкові, де провели переговори про співпрацю із керівництвом УСРР, внаслідок чого між сторонами було укладено "пакт про ненапад" [33, с. 501-502].
Принаймні до 1925 р. не можемо говорити про УВО як цілісну й чітко оформлену організацію. Погоджуючись із Зайцевим, зауважимо, що серед керівництва військової організації спостерігалися прояви радянофільства. П. Мірчук писав, що на початку діяльності УВО в ній домінувало два напрямки: радикальний (полк. Є. Коновалець) та помірковано-радянофільський (Д. Паліїв). Перший, як його охарактеризував Коновалець, заключався в безкомпромісній боротьбі із усіма окупантами українських земель і відкидав будь-які прояви русофільства й полонофільства [14, с. 21]. Представники другого напрямку, підтримувані диктатором ЗУНР Є. Петрушевичем, у боротьбі проти Польщі хотіли бачити в Радянській Україні свого союзника [14, с. 23]. Таке політичне "бродіння" тривало до 1923 р., коли Петрушевич явно перейшов на радянофільську орієнтацію, внаслідок чого УВО повністю відмежувалося від екзильного уряду ЗУНР. Крапку у суперечці вибору політичної орієнтації