Поряд з орендою був ще один шлях залучення приватного капіталу в промисловість - денаціоналізація дрібних та середніх підприємств, що розпочалася з лютого 1922 р. і тривала до кінця 1920-х років [4.-1922.-№7.-Ст.123]. Повільність, з якою відбувалась денаціоналізація (роздержавлення), пояснюється не лише певними труднощами цього процесу, але, насамперед, небажанням партійно-політичної номенклатури втрачати контроль над економікою республіки. Характерним та симптоматичним у цьому відношенні є такий випадок, що мав місце на початку 20-х років. У Харкові комісія, що перевіряла хід денаціоналізації млинів, була заарештована і посаджена у підвал [15.-С.197]. Дуже часто в центрі (УРНГ) та на місцях (губраднаргоспи) колишнім власникам відмовляли у задоволенні їх клопотань про денаціоналізацію їхніх промислових закладів. Так, наприклад, 8 березня 1926 р. президія Харківського окрвиконкому відмовила в денаціоналізації чавуноливарного заводу в Харкові його колишньому власнику Гайдріху. Раніше, 29 січня 1926 р., окрвиконком відмовив громадянам - колишньому власникові маслозаводу М.Ю. Вальдаману та М.Б. Марголіну, колишньому власникові макаронної фабрики у Харкові, - у денаціоналізації їхніх підприємств [6.-Ф. Р.-845.-Оп.3.-Од.зб.154.- Арк.180, 186 зв.]. Іншому власнику відомої колись за межами Харкова конфетної фабрики товариства "Жорж Берман" - Г.Л. Борману - після багатьох поневірянь вдалось повернути у свою власність лише млин, що колись входив до складу цієї фабрики [6.-Ф. Р.-192.-Оп.1.-Од. зб.44.-Арк.13,16,17,62]. Але й в цьому напрямку робота принесла свої результати. Так, вже до жовтня 1922 р. по Харківській губернії було денаціоналізовано 40 млинів, а через рік - ще 29 підприємств [16.-С.170].

Повернуті у власність підприємства непмани намагались не лише відбудувати, але й значно розширити, технологічно оснастити якісним обладнанням, витрачаючи нерідко для цього значні кошти. Так, один з найбагатіших в роки непу непман Шнейдер з м. Богодухова, що під Харковом, спромігся добитися того, що підприємство (млин) у жовтні 1922 р. було денаціоналізовано. На реконструкцію млина за роки непу Шнейдер витратив більше 100 тис. крб., перетворивши млин на один з найпотужніших приватних млинів в Україні (потужність - 1500 пудів на день). Але успіхи у реконструкції млина і значний прибуток, що його приносила експлуатація цього підприємства, викликали страшну заздрість з боку Богодухівського райвиконкому і останній вдався до всіляких дій, аби повернути прибуткове підприємство у державну власність. Врешті-решт у період зламу непу це йому вдалось зробити [6.-Ф. Р.-845.-Оп.3.-Од.зб.1706.-Арк.75; 17.-1928.-11 января].

Ще один приклад (непоодинокий) успішної діяльності денаціоналізованого підприємства - це діяльність у Дергачівському районі Харківського округу приватного підприємства (після того, як воно у квітні 1926 р. було передано у власність колишнім своїм хазяям) по виробництву штучної вощини, вальців та іншого устаткування для бджільництва. Воно належало братам Івану та Миколі Ломакіним. Продукція підприємства завдяки заходам братів користувалася значним попитом як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках (експортувалася до Австрії, Чехословаччини, Туреччини та Аргентини). Зовнішні та внутрішні замовлення принесли підприємству Ломакіних кілька сотень тисяч крб. Значні прибутки і стали причиною того, що навесні 1930 р. (в розпал суцільної колективізації) воно було ренаціоналізовано (передано до складу підприємств місцевої промисловості Харківського окрвиконкому) [6.-Ф. Р.-845.-Оп.1.-Од.зб.3182.- Арк.2,8,14,16 зв.,17-24]. У зв'язку з сказаним дуже слушною та вдалою є характеристика умов діяльності приватного капіталу в умовах радянського режиму, що її навів у 1929 р. один з відомих російських економістів-емігрантів А. Югов: "Свавілля та безправ'я паралізує і підприємливість приватного підприємця. Сьогодні приватному промисловцю здають в оренду підприємство або дозволяють торгівлю, а наступного дня внаслідок зигзагу політики його розорюють та засилають до Полярного кругу. Особливим декретом демуніципалізують нерентабельні будинки, а через кілька років, після того, як приватні власники привели будинки до ладу, їх знов відбирають, так як вони стали рентабельними" [18.-С.301]. Та попри всі утиски та перешкоди приватнопідприємницька діяльність непманів у сфері промисловості була важливим чинником насичення ринку споживчими товарами, оскільки державна промисловість була в основному орієнтована (особливо після переходу до індустріалізації) на випуск засобів виробництва.

На Харківщині (і це було її особливістю) частка приватної промисловості у випуску продукції становила лише 12% (для порівняння: в Подільській губернії - майже 32%, Полтавській - 57%). Це пояснюється в першу чергу існуванням значної кількості великих державних підприємств (машинобудівних, механічних, металообробних тощо), що виробляли головним чином засоби виробництва [19.- С.147].

У той же час треба відмітити, що суттєво перешкоджала розвитку підприємницької діяльності непманів Харківщини (та в цілому в республіці) незбалансована податкова політика, яка не сприяла накопиченню непманами капіталів, численні місцеві податки і збори (на початку 20-х років у Харківській губернії існувало