Я.Ю. Коваленко

ЗНАЧЕННЯ ГУМАНІТАРНИХ І РАЦІОНАЛЬНИХ НАУК У ПІДГОТОВЦІ НАУКОВИХ КАДРІВ

З набуттям Україною незалежності перед науковцями молодої держави постала проблема, яким чином здійснювати підготовку наукових кадрів, а точніше - яким наукам надати більш пріоритетного значення - гуманітарним чи раціональним? За часів Радянського Союзу вважалося, що у вітчизняній науці, вільній від капіталістичної псевдонауковості, цієї проблеми не існувало.

Головним завданням науки тієї країни вважалася підтримка раціональних знань, які саме і повинні забезпечувати технічний прогрес, а фактор людського гуманітарного світосприймання залишався поза увагою. Тривалий час цієї проблеми не торкалися (не торкаються деякою мірою і сьогодні), таким чином можна сказати, що автор даної статті звертає на неї увагу першим, принаймні публікації з цієї проблематики їй ще не зустрічалися. З точки зору автора роботи, це пояснюється тим, що на тлі суспільних потрясінь взагалі стояло питання про життєздатність української науки. Стара модель підготовки молодих кадрів виявилася важкою та неефективною, а нової створено ще не було.

Про необхідність визначення нових пріоритетів у науці голосно почали говорити з другої половини 90-х років ХХ ст. У своїй статті "Проблеми розвитку науки в Україні" О. Ізотенко, використовуючи широке коло джерел, звернув на це увагу. Стаття була опублікована в Інформаційному бюлетені Міністерства статистики України у № 3-4 за 1996 рік. У підході з проблеми створення модерної української нації ця тема в історичному контексті частково була згадана Ярославом Грицаком у монографії "Нарис історії України: формування української модерної нації ХІХ-ХХ ст.", виданій у 1996 році київським видавництвом "Генеза".

У подальшому на необхідності гуманізації освіти та більш ґрунтовній гуманітарній підготовці наукових кадрів наголошували у своїх статтях такі автори, як О. Богомолов "Основные пути и тенденции развития высшей школы в Украине" (1999 р.), В. Андрущенко "Університетська освіта України: європейський вибір" (2001 р.), О. Комарова "Актуальні проблеми розвитку наукової діяльності ВНЗ" (2003 р.). Авторами вищезазначених публікацій на основі статистичних даних робилися загальні висновки, а осмислення проблеми залишалося осторонь. Виходячи з цього, автор спробує у запропонованій читачам роботі підняти питання пріоритетності наук і дати аналіз свого бачення проблеми.

Доведеною на сьогодні є точка зору, суть якої полягає в тому, що рівень розвитку науки визначає собою ступінь розвитку суспільних відносин, характер держави та її місце серед інших держав. Забезпечення державою високого рівня наукових знань, постійного розвитку та сприяння втілень їх на практиці автоматично закріплює за нею високе, пріоритетне становище серед інших аналогічних суб'єктів. Наука виступає одним із рушіїв суспільних відносин, і з часом ми все більше знаходимо цьому підтверджень.

Однак наука не може бути відокремленою від держави і суспільства, вони є залежними один від одного. Суспільство залежить від характеру держави, держава - від уміння суспільства до самоорганізації, наука залежна від уміння керувати нею на державному рівні, а останнє від підготовки наукових кадрів. О. Ізотенко доводить, що управління наукою повинно базуватися на відносно довгостроковій стратегії та гнучкій тактиці щодо забезпечення постійних пріоритетів [1.- С.6].

Проте при такому підході виникає дилема: які науки в такому разі можна назвати пріоритетними? Останнім часом побутує думка, що більш вагомими в такому плані є раціональні науки, адже саме вони забезпечують економічність та ефективність праці, практичні можливості наукових кадрів. Сьогодні, в інформаційну добу, науковцям, які мають більш ґрунтовну підготовку в галузі раціональних знань, легше реалізувати свої наукові надбання. У час високих технологій, у якому суспільство має чітко визначений графік свого існування і стає все більш застрахованим від різних непередбачених випадків, коли норми окремого суспільства набувають інтернаціонального характеру, а індивідуальні особливості людських спільнот відходять у минуле, гуманітарні науки виступають науками минулого, чогось абстрактного й непрактичного, і на наш день вони покликані обслуговувати завдання і мету "точних" наук.

На противагу такій позиції існує й інша думка. Альтернатива полягає в тому, що гуманітарні науки - це науки не минулого, а елітні, адже саме вони визначають потреби людства у певній галузі знань, обґрунтовують завдання і мету раціональних наук. Наукові кадри з ґрунтовними гуманітарними знаннями виконують певним чином функції "мозку" суспільства і держави. У порівнянні з раціональними науками, гуманітарні на практиці набувають невидимої форми і часто виступають у вигляді ідеї, яка спонукає до дії. Помилкове визначення завдань і хибність мети можуть призвести до певної спрямованості технічного розвитку, що може мати негативні наслідки для суспільства і держави в цілому. Подібне негативне явище мало місце в історії нашої науки, коли було оголошено генетику "продажною дочкою імперіалізму", а її рідною сестрою стала кібернетика [2.- С.272].

У процесі підготовки наукових кадрів між гуманітарними та раціональними науками повинен існувати певний баланс, тобто завдання гуманітарних наук повинні відповідати технічним можливостям, а технічні досягнення - доцільному застосуванню на практиці. Яскравим взірцем незбалансованості між такими знаннями є історія Радянського Союзу, коли однією наукою ставилися нереальні завдання, а іншою - невміла реалізація, що, у свою чергу, призвело до величезних людських, екологічних, технологічних, культурних та ін. катастроф, а згодом і до занепаду технічного прогресу. Приклад можна навести на таких процесах, як колективізація та індустріалізація в 20-30 рр. ХХ ст., сутність яких була