У 90-ті рр. наша держава вкрай гостро відчула на собі цю проблему під час підготовки науковців уже незалежної України. В Україні гуманітарна освіта, на жаль, знаходилась не на належному рівні. Підготовка автономної та здатної до глибокого критичного аналізу особистості ніяк не задовольняла колишню керуючу еліту СРСР. Як наслідок, керівництво вищої школи повинно було постійно направляти свої зусилля на те, щоб закріпити професіональну складову підготовки майбутніх науковців, мінімізувати або зовсім виключити "небезпечні" додаткові дисципліни, перетворити їх на інтенсивно-пропагандистські засоби. На підтвердження такої думки може свідчити така статистика: успадкована Україною система вищої освіти на момент проголошення незалежності включала в себе 156 вузів із повним циклом навчання - 10 університетів, 2 аграрних університети, 3 академії, 3 консерваторії та 138 інститутів (до цьому переліку не включені вузи силових відомств), програми яких передбачали підготовку за 284 спеціальностями, з яких 192 відносились до інженерно- технічних [3.-С.17]. Більшість ректорів вищих учбових закладів були фахівцями з математики, фізики, представниками технічних, інженерних наук тощо, а це, у свою чергу, від самого початку непомітно прививало майбутнім науковцям певний "технократизм" світогляду, що в майбутньому викликало у них ускладнення при усвідомленні світового простору, адже технократизм звужує горизонт умінь та інтересів до "професійної" точки зору. Такий стан пояснювався тим, що у підготовлених кадрів надзвичайно рідко виникала потреба змінювати вид діяльності, а це означало широке розповсюдження професіонально-спеціалізованої моделі вищої школи.

Оптимізувати шляхи виходу з кризи можна було лише внаслідок урівноваження, синтезування раціонального та гуманітарного компонентів. Отже, постала потреба в цілісній системі освіти, яка б відповідала національним інтересам і світовим тенденціям розвитку науки, сприяла підготовці фахівців, здатних втілювати свої надбання в практику. Саме з цією метою, на думку Віктора Андрущенка, в Україні розпочалася реформа вищої школи, "повноваження" якої були спрогнозовані на період 1992-1995 рр. Позитивний вплив мали певні кадрові зміни на рівні керівництва вузами, відкриття університетів, зокрема у західних регіонах України, з навчальних планів вузів були вилучені ідеологічні курси, розпочалось активне впровадження державної мови [4.-С.4]. Однак цього терміну було замало.

Саме тут і прийшло усвідомлення необхідності продовження і поглиблення реформи, створення додаткової програми дій, яка започаткувала другий етап змін. У цей момент відбувається формування концепції гуманітарної освіти, розпочинається перехід до підготовки фахівців за новими спеціальностями. На манер Європи, під час підготовки наукових кадрів, особливу увагу почали приділяти гуманітарному спрямуванню їхнього світогляду, адже саме він є найбільш відповідальним у процесі передавання знань і сприяє кращому розумінню суб'єкта суб'єктивних відносин. Українська система підготовки наукових кадрів поставила собі за мету відмовитися від успадкованого принципу підготовки кадрів для держави, для виконання й реалізації її інтересів. На реальному рівні, за твердженням заступника міністра освіти України Анатолія Богомолова, це означає максимальну гуманізацію всіх рівнів процесу підготовки науковців, а також її гуманітаризацію [3.-С.15]. Під поняттям "гуманізація" розумілась відмова від акцентування інтересів держави, децентралізація управління всією системою підготовки, реальне, а не формальне її усуспільнення. Гуманітаризація включає в себе підвищену увагу до морально-естетичного аспекту підготовки шляхом поширення ролі гуманітарних предметів і дисциплін.

Таким чином, при новому підході до підготовці наукових кадрів, яка б відповідала загальному спрямуванню еволюції в цій сфері, а також вимогам інформаційного (постіндустріального) суспільства і демократичного ладу, можна сформулювати такі завдання:

формування гуманістичного світогляду, впевненості у неповторності й унікальності кожної особистості, у вічній цінності природи й необхідності захисту навколишнього середовища;

утвердження ідеалів гуманізму, свободи, демократії, соціального прогресу, пріоритету загальнолюдських інтересів;

орієнтація на значимість наукових знань і методів пізнання дійсності, застосування їх у процесі аналізу й оцінки суспільних явищ;

виховання свідомого ставлення до соціального регулятора життя, морально-правових норм;

сприяння становленню громадянської, політичної й правової культури, готовності і здатності конструктивно діяти в умовах демократії, політичного плюралізму, побудови правової держави;

збагачення економічної культури, що передбачає потребу і вміння активно діяти в умовах економічної свободи;

розвиток культури міжособових, міжгрупових й міжетнічних відносин, а також екологічної культури.

Оксфорд і Кембридж у Великій Британії, Сорбонна у Франції, Болонський університет в Італії, Католицький університет Лувена в Бельгії, Ліссабонський університет в Португалії - це осередки фундаментальної науки й освіти й одночасно - центри світової гуманістичної культури. Науковець, університет, гуманізм, людяність і культура - поняття нероздільні. Без гуманізму та його носіїв - інтелігенції університетської освіченості - суспільство існувати не може, принаймні не може бути цивілізованим, оскільки їхня відсутність визначає лінійний розвиток думки, який заперечують дослідники ноосферогенезу, які стоять на позиції необхідності переосмислення нагромадженого досвіду [5.-С.10].

На думку автора статті, гуманітарні науки (гуманістичне мислення) повинні знаходиться на вищому рівні розвитку, ніж раціональні науки (технократичне мислення). Науковці в процесі своєї підготовки повинні усвідомлювати, які можливості знаходяться в їхніх руках і до яких наслідків може призвести "застосування таких можливостей" (воно не повинно нагадувати собою образ мавпи з гранатою в руках), в іншому разі це може призвести до регресу суспільних відносин, його збою та загострення суперечностей, неправильне (помилкове) визначення завдань або мети раціонального розвитку -