Одним із найбільш дискутивних творів, надрукованим у журналі «Баптист Украины», були роздуми православного богослова В.М. Турчанінова «Чи правда, що ми помиляємось, коли віруємо у Бога», представлені з продовженням у десяти номерах журналу (в №№ 2-7 за 1926 р. та №№ 1-3 за 1927 р.). В них ставилися такі глобальні філософські проблеми, як походження Всесвіту, взаємини науки та релігії, нескінченність матерії, світобудова, достовірність воскресіння Христа, вчені-віруючі та атеїсти, міркування з точки зору атеїста про походження світу й породження зла з відповідною контраргументацією. Неодноразово на сторінках протестантських журналів згадувалося про православні видання. З іншого боку, навіть за наявності інформацій негативного плану, які зустрічаємо в «Українському Православному Благовіснику» (Українська синодальна церква) про протестантів, їхнє вчення, щодо збільшення числа їхніх громад, про проведені, зокрема, баптистами організаційних заходів, складовою частиною яких було поширення журналу «Баптист Украины», - все ж у православних виданнях не знаходимо прямих закликів проти протестантських видань, а тим більше - ініціатив щодо їхнього закриття.

Отже, релігійна думка продовжувала традиційне змагання між різними напрямками християнства, не доходячи до ідей свого самознищення.

Нерелігійне та індиферентне суспільство. Важко говорити про нерелігійне чи індиферентне суспільство у 1928 р. Секуляризація суспільної свідомості, як один з наслідків реалізації більшовицької політики, проявилася в охолодженні значної частини суспільства до релігії та церкви. Але це не було рівнозначним перетворенню на атеїзм. Показовим у цьому відношенні є спостереження православного священика з Поділля Дмитра Галевича, відображені у його приватному листі від 30 квітня 1925 р. Православність священика у даному випадку лише підкреслює типовість ситуації у суспільстві. У сільській парафії священика Д. Галевича того року прийшли на сповідь близько 2400 осіб. Не сповідалися близько 100 осіб - тобто 4%; з них лише 8 жінок і близько 40 чол. учнів місцевих шкіл. «Цих 100, які не сповідалися, вона (атеїстична пропаганда. - А.І.) не зробила атеїстами, а тільки теплохолодними до віри... Я їх зазвичай називаю «байдужниками». Але і вони все одно носять в душі іскру Божу, яка у них іншого разу розгоряється в яскраве полум'я. Наприклад.». А далі: «Достатньо тільки знати, що всі ці так названі у нас «невіри» насправді не суть такі, а лиш байдужники, і то лише - «тимчасові» [13, с.45-46]. Листування священика за 1928-1929 рр. констатуючи «найголовніший недуг нашої сучасної пастви - невір'я, безбожжя, і злочинності, як неминучого наслідку безбожжя» [13, с.49], все ж не відзначає радикальної зміни пропорції між віруючими та невіруючими серед громадян.

Міське населення, частина якого була меншою у соціальній структурі суспільства 20-х рр. (Б. Кравченко називає такі цифри: станом на 1928 р. міське населення України складало 19%. Цей відсоток несуттєво змінився порівняно з 1926 р. (18,5%), і, навіть, із 1897 р. (16%) [14, с.74]), у більшій мірі зазнавала впливу секуляризації більшовицького зразка. Проте ні 1928 ні 1929 рр. не відбулося карколомних змін у соціальній структурі міського населення, а разом із тим і в суспільній свідомості жителів радянських міст. Такі фактори, як індустріалізація та зростання мережі радянських освітніх закладів (які зосереджувалися переважно у містах і які суттєво прискорювали темпи трансформації релігійної свідомості та секуляризації) були ще не задіяні на повну потужність і їхні соціальні наслідки не проявилися повною мірою.

Таким чином, спираючись на незаангажовані політикою джерела інформації, зокрема листи і щоденники приватних осіб, формуємо думку про те, що частина суспільства, яка дистанціювалася від релігії не перетворилася на войовничого поборника церковних інститутів та, тим паче, їхніх періодичних видань.

Виходячи з вищевикладеного, вважаємо, що і та частина суспільства, яка дистанціювалася від релігії, ставлення якої до релігії та церкви визначаємо індиферентним, не перетворилася на войовничого поборника церковних інститутів та їхніх періодичних видань. Вона не могла ініціювати закриття протестантських журналів.

Атеїстичне суспільство. Атеїстично заангажована частина суспільства, безумовно, становила ту соціальну силу, яка могла негативно впливати на стабільність протестантських видань. Але чисельність цієї сили у 1928 р. суттєво не змінилася. Наявні статистичні дані не повідомляють про її різку якісну чи кількісну зміну. Навіть якщо припуститися думки про помітне кількісне зростання атеїстично налаштованих громадян у складі найбільш активної - «робітничої маси», то й тоді сумнівно стверджувати про зміцнення цієї сили саме у протиборстві проти протестантських конфесій. Джерела переконують нас, що у другій половині 20-х рр. із збільшенням відтоку робочої сили з села (а саме села були традиційними ареалами розповсюдження протестантизму в Україні) до міста, у міському середовищі зростає протестантизм, що певною мірою свідчить про втрату позицій атеїстів.

Частина суспільства, яка була об'єднана в атеїстичні організації, складала найбільш піддатливу комуністичній владі і маніпульовану нею масу. До такого висновку приходимо, зважаючи на обставини створення наймасовішої атеїстичної організації в Україні - товариства «Безвірник». Це товариство було ініційоване ЦК КП(б)У. Рішення про його утворення приймало Політбюро ЦК КП(б)У. Товариство залежало фінансово від державних дотацій. Попри відвертий владний протекціонізм цій організації із наполегливим схилянням людей до вступу у такі союзи та товариства, у 1928 р. кількість членів СВБ в УРСР ледве сягнула 49 950 членів [15, с.208].

Все це переконує нас у несамостійності громадських атеїстичних організацій