Цитовані ухвали приймалася в умовах, коли Секретаріат ЦК КП(б)У щільно взявся за адміністрування у сфері керівництва партійною та радянською пресою та безвірницьким рухом. Справа не обмежувалася лише керівництвом центральними виданнями, яке здійснювалося з самого початку встановлення більшовицької влади. Наприклад, на засіданні Секретаріату 31 січня 1928 р. розглядалися питання як про редактора газети «Дер Штерн» і було затверджено необхідну кандидатуру на цю посаду, так і про зміст оглядів білоемігрантської преси. 24 квітня Секретаріат затвердив резолюцію про журнал «Коммунарка Украины», «Про мережу журналів для села» [22, арк.67]. Що особливо примітно, на згаданому засіданні 31 січня 1928 р. прийняли ухвалу у відповідь на «повідомлення Волинського ОПК про видання в Одесі німецького клерикального календаря». Реагуючи на дану інформацію, Секретаріат вдався до надзвичайно промовистої і категоричної за змістом ухвали: «Прохати ЦКК з'ясувати винуватців у повторі минулорічної грубої помилки з виданням календаря» [23, арк.40]. Як бачимо, факт допущення релігійного видання розцінювався «грубою помилкою» і вкрай небажаною випадковістю вищих партійних кіл. Постановою Секретаріату ЦК КП(б)У від 17 березня 1928 р. Агітпропу ЦК КП(б)У доручили припинити друк календаря. Перед Одеським окружкомом партії поставили вимогу подати до антирелігійної комісії при Політбюро ЦК всі матеріали для пояснення щодо цього «скандального» питання.

21 лютого 1928 р. Секретаріат зважив за доцільне скликати Всеукраїнську конференцію безвірників, але термін її проведення залишався тривалий час невизначеним - до обговорення на Політбюро питання про релігійний рух в Україні [23, арк. 64]. І лише 4 травня 1928 р. у спішному порядку «опитуванням» винесли рішення: «З'їзд товариства «Безвірник» скликати на 11 травня» [22, арк. 67].

Проте найбільш дошкульно діяльності редакцій періодичних видань релігійних організацій і, зокрема, протестантських, завадили постанови Секретаріату ЦК КП(б)У від 30 травня і 31 липня 1928 р. Перша з них підбивала підсумок усієї організаційної роботи ЦК з вивчення стану релігійного руху в Україні та була «легітимізована» «гласом народу» - постановами згаданого вище Всеукраїнського з'їзду спілок безвірників. Вона стосувалася саме питання релігійної преси і мала назву: «Про стан релігійної та антирелігійної літератури» [22, арк. 99-100].

У цій постанові визнавалися динамічні успіхи церков: «Церковники досягли значного успіху в напрямку удосконалення своїх журналів щодо змісту і зовнішнього вигляду. Зокрема, сектантські журнали, розраховані головним чином на сільського масового читача й відсталі шари міського населення, помітно збагачуються літературним матеріалом, віршами, оповіданнями, начерками, напівбелетристичною хронікою, які подаються легкою, простою мовою, виробляються свої кадри релігійно-письменницького молодняку». Наводилися й невтішні для більшовиків порівняльні цифри: «... 25/26 р. релігійної періодичної літератури було викинуто на ринок 42 назви, загальним обсягом в 286 др. арк. з тиражем в 200 000 прим., а в 26/27 р. - 35 назв, обсягом 203 др. арк., тиражем 183 000 прим. (наші ж видавництва: ДВУ, «Книгоспілка» і «Пролетарій» в 26/27 р. випустили тільки 3 назви, тиражем 610 000 прим. З періодичної літератури виходить лише один «Безвірник»)».

Серед заходів нейтралізації цього загрозливого для влади впливу найперше йшлося про розробку планів антирелігійних видань та звернення уваги керівників преси на потребу публікації в їхніх газетах і журналах атеїстичного матеріалу. Але бюрократичні та внутрішньопартійні адміністративні санкції були «першочерговими» лише за логікою партійного стилю. За ними йшли адміністративні санкції щодо релігійних видань: «3) В релігійних виданнях не допускати до друку апологетичних оборонних статей, які полемізують з антирелігійними... 5) Вилучити з релігійних журналів художній матеріал і не припускати цілком довідкового матеріалу. 6) Припинити видачу дозволів на релігійні видання типу «на каждый день» і всякого роду справочників нецерковного значення. Забороняти масові і кишенькові та відривні календарі, залишивши за ними право видання календарів-справочників виключно богослужбового значення. 7) Заборонити релігійні видання всяким приватним особам (крім авторів), обмеживши видавничі права лише зареєстрованим релігійним об'єднанням. 8) Ні в якому разі не дозволяти видання масової релігійної літератури: дешевих брошур, листівок, плакатів агітаційного характеру тощо» [22, арк. 99-100].

Отож, ревізія релігійної і антирелігійної преси стала точкою відліку прискореного погрому релігійних видань. Після такої постанови релігійні журнали мали втратити звичний формат, своє неповторне обличчя і, врешті, припинитися у тій якості, яку вони собою становили. Це означало втрату релігійними виданнями звичних функцій, завдань, аудиторії, суспільного резонансу, значення. Недотримання цієї умови створювало для влади підстави звинувачувати організаторів релігійних видань, зокрема - працівників редакцій журналів, - у контрреволюційності й протидержавній діяльності. Що, до речі, вже у 1929 р. й було зроблено наступною хвилею антицерковного погрому, коли репресіям були піддані керівники центральних органів установ протестантських церков.

Виконання винесених рішень незабаром почали перевіряти «з більшовицькою вимогливістю». Це не лишало релігійній пресі шансів на компромісне співіснування. Так, 29 жовтня 1928 р. Секретаріат ЦК КП(б)У виніс ухвалу «Про огляд роботи безвірників». Вона підкреслювала необхідність проведення огляду «з точки зору перевірки виконання директив партії про посилення боротьби з релігією». Крім того, огляд мав сприяти «виявленню і висвітленню на конкретних фактах перед широкими масами реакційної діяльності релігійників, їхній союз з куркулем і непманом проти соціалістичного будівництва» [24, арк. 70-71].

Справу знищення друкованих органів релігійних організацій довершила реорганізація партійного і державного апарату внаслідок тотальної централізації влади. 17 грудня