публікував повідомлення з місць. У баптистському журналі була постійно діючою рубрика "На ниві Божій", в якій весь час відчувалося биття пульсу громад, живе життя. У "Благовестнике" зустрічаємо лише поодинокі повідомлення про проведення днів жнив - охрещення нових членів. Причому з інформації журналу можна зробити висновок: якщо баптисти дозволяли своїм громадам вільно обирати день проведення таїнства, то в адвентистів дата визначалася керівництвом і проходило це свято централізовано по всій території СРСР.
Всі протестантські конфесії підвищену увагу приділяли музичному оформленню богослужінь. Хор навіть називали другим проповідником. Забороняючи братам і сестрам слухати та відтворювати світську музику, так само як відвідувати театри і клуби [5.-С.34; 7.-С.18], апологети віри АСД мали дати якусь альтернативу. Тому у громадах влаштовували хори та оркестри. "Благовестник" друкував нариси про такі колективи (зокрема, про оркестр Київської громади, створений в 1926 р.) і виражав впевненість, що молоді члени організації, ознайомившись з таким досвідом, наслідують приклади та створюватимуть свої музичні групи. Не бійтеся невдач, підбадьорювала редакція, бо починати завжди важко, але результатом зусиль будуть позитивні зрушення.
Але, закликаючи до підйому музичного рівня у громадах, журнал ані текстів гімнів, ні, тим більше, нот ніколи не друкував. Вважаємо, що це було пов'язано з відсутністю професіоналів своєї справи. Цей недолік суттєво зменшував діапазон ідеологічного впливу журналу. Для порівняння - на порядок вище у цьому аспекті стояв "Баптист Украины", який в жодному номері не обходився без публікації гімнів, порад хорам та регентам, намагався створити постійно діючу музичну рубрику журналу. Значно більше уваги цьому питанню приділяв і п'ятидесятницький журнал "Евангелист", регулярно друкуючи практичні матеріали на допомогу при культових співах.
У журналі висвітлювались актуальні для тогочасної дійсності еміграційні питання. 20-і роки були винятково насиченими даними проявами історичних процесів. Ще не опущено "залізну завісу", ще йшли два протилежні, скаламучені революцією, людські потоки: одні емігрували в пошуках кращого суспільства; інші, не в змозі бути на чужині, поверталися на Батьківщину, щоб розділити її долю.
Болючою проблемою це було й для багатьох адвентистів. Далеко не всі прочани внутрішньо сприйняли рішення V Всесоюзного з'їзду АСД (1924 р.) з висловленою ним "вдячністю" Радянській владі за "завойовані свободи". Деяка частина віруючих мала достатньо виражені антирадянські позиції. Розкол конфесії остаточно відбувся після V з'їзду АСД (12-19 травня 1928 р., м. Москва), на якому під тиском влади було прийняте рішення про повну військову повинність адвентистів. Потрібно зауважити, що, проводячи об'єднання протиборних течій адвентистів в Радянському Союзі, вже у другій половині 70-х років, керівництво АСД мусило повернутися до історичних джерел розколу, однією з основних причин якого стало саме рішення щодо військової повинності. Дане рішення було визнане фатально помилковим, про що сучасне керівництво АСД зробило заяву в адвентистській газеті "Слово примирения": не визнавати параграфа 14 з декларації з'їзду 1928 р.
Історія адвентистського руху свідчить, що саме невдовзі після прийнятої декларації (що, без сумніву, було зроблено з метою продовження відкритої євангелізації) частина адвентистів остаточно вийшла з організації АСД, утворивши нові угруповання. Так, у 1929 р. була сформована "Всеросійська унія вірних і вільних адвентистів сьомого дня" [12.-С.14], також суттєво поповнились кола адвентистів-реформістів.
Розкол значно збільшив еміграційні настрої в адвентистських колах. Сприяла цим настроям і зміна політики держави щодо свободи совісті. 1928 р. вже подавав ознаки наступу на релігію, який згодом став тотальним. Віддзеркалюючи зацікавленість певних адвентистських кіл, "Благовестник" публікує листи емігрантів-адвентистів, що прийшли нагодою з Аргентини та Уругваю, а також реемігрантів звідти. Журнал проводив думку, що, хоча вже проглядалося достатньо безрадісне майбутнє у войовничо-атеїстичній країні, потрібно неодноразово все зважити, перш, ніж поринути у далекі мандри, де ніхто не чекає. Редакція привертала увагу до гіркого досвіду братів та зауважувала: якщо кому дійсно потрібно емігрувати, то краще всього їхати до Сибіру або на Далекий Схід. У тексті також робилося посилання на всесоюзний журнал АСД "Голос истины" за 1927 р., де викладалися умови подібних міграцій.
Успіхи протестантських конфесій, зростання їх чисельності та ареалів розповсюдження, залучення до сфери їх інтересів дітей та молоді через численні організації (на зразок бапсомолу) підштовхнули державу до активних контрдій. Виступи партійних діячів, атеїстичні кампанії, книжки кінця 20-х років набувають помітних акцентів на засудження "сектантів".
Відчувши короткочасний період ренесансу після повалення царизму, адвентисти, як і всі протестантські конфесії радянської України, протягом післяжовтневого десятиліття на собі випробували всю палітру змін державної політики. Спочатку (1924-1925 рр.) - толерантної, навіть схвальної як альтернативу могутності православної церкви. Потім - зваженої (1926-1927 рр.): "Коли ми закликаємо сектантів до спільної праці і побудови соціалізму, ми не ставимо їм умови кидати релігію. Ми їх не змушуємо, а переконуємо", - роз'яснювали тогочасну державну політику партійні лідери. І продовжували далі: "У сектантстві ми маємо значний елемент селянства, який шукає виходу з релігійного світогляду. Але він зараз ще не знайшов справжньої лінії і поки "знаходить" її в сектантстві" [13.-С.228]. І, нарешті, різка переміна настроїв влади в 1928-1930 рр.: "Повага до сектантів, до їх "тверезої трудової діяльності", до них як "бідняцьких і середняцьких елементів" - все це особливо сильно зараз заважає нашій боротьбі" [цит. за: 14.-С.6-7].
Розпочавши масований наступ на релігію,