Ченці та черниці змушені були або найматись на поденну роботу до селян, або знаходились на утриманні родичів. Майстрові ченці колишнього Корсунського монастиря працювали у селах Херсонщини кравцями, теслями [9, с.31].

Виселене чернецтво також формувало парафіяльне духовенство та поповнювало склад церковнослужителів. Ченці служили в громадах РПЦ, Синодальної та Істинно-православної церков. Колишніх насельників монастирів, багатьом з яких довелось жити на милостиню віруючих, жаліло та запрошувало до громади парафіяльне духовенство. В умовах нестачі кількості духовенства єпархіальні управління зі згоди мирян поповнювалися чернечими кадрами. Віруючим передусім імпонували такі риси поведінки чернецтва як зосередження на вирішенні церковних справ, чітке дотримання церковних канонів. Догматичний характер колишніх ченців, що виконували тепер роль священнослужителів відзначали навіть органи влади [8, с.52].

А влада завжди намагалась використовувати священнослужителів у своїх цілях: необхідно широко йти назустріч тим священикам, що пізнали свою помилку. Треба надати їм службу, яка б їх забезпечувала. Необхідно оточити їх атмосферою довіри і сприяння і по можливості широко використати для антирелігійної пропаганди. Такі вчорашні священики, що зреклися власної віри, зазвичай є гарними антирелігійниками, що добре знають селянську масу та вміють знайти до неї підхід [10, арк.13].

Ті ж ченці, що мешкали за межами монастирів і не мали постійного житла, сприяли поширенню серед віруючих релігійного вчення та опозиційних настроїв [8, с.51].

Закриття і виселення чернецтва - це був тільки перший етап нищення монастирів. Трагічно виглядає подальша доля будівель. Влада або одразу перетворювала чудові архітектурні споруди на звалище каміння, або прирікала їх на повільне руйнування. На кінець 20-х років більшість будівель віддано під сільгоспартілі, будинки для безпритульних дітей, медичні та навчальні заклади, військові частини [11, с.108].

Доля православних монастирів Півдня України, як і всієї України у 20-ті pp. XX ст. була трагічною. Влада робила все, щоб зруйнувати традиційний устрій цих останніх оплотів віри. Монастирі закривали, будівлі використовували для громадських потреб, культове майно описували та віднімали, мешканців монастирів прирікали на жебрацтво. Такий стан речей повністю відповідав партійному курсу, що активно займався антирелігійною пропагандою з метою викорінення «мракобісся» з трудящих мас.

Джерела та література

Луковенко І.Г. Законодавче оформлення правового статусу релігії в УРСР в 20-х- 60-х pp. XX ст. // Наука. Релігія. Суспільство. -2005. -№3.

О религии и церкви: Сборник документов. - М., 1965.

Законодавство про релігійні культи (збірник документів і матеріалів). - К., 1971.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (м. Київ). - Ф.5. - Оп.З. - Спр. 1054.

ЦДАВО України. - Ф.5. - Оп.З. - Спр.1064.

ЦДАВО України. - Ф.5. - Оп.2. - Спр.958.

ЦДАВО України. - Ф.5. - Оп.З. - Спр.1065.

Бобко Т.Г. Руйнування інституту чорного духовенства в 20-ті - 30-ті pp. XX ст. // Культурологічний вісник: Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - Запоріжжя, 2004. - Вип. 12.

Сповідь на голгофі. Альманах. - Херсон, 2001.

Центральний державний архів громадських об'єднань України (м Київ). - Ф. 1. - 0п.20. - Спр. 1772.

Слободянюк Е. Монастирі України: історія нищення // Київська старовина. - 1995. - № 1