А.М. Михненко

АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЇ СФЕРИ ДОНБАСУ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1920-х - 1930-і рр.

Перетворення у соціально-культурній сфері в другій половині 20-х - 30-і рр. були спрямовані на ліквідацію соціальної і культурної нерівності різних соціальних верств і груп населення, на формування нового способу життя, нових морально- естетичних цінностей. У радянській історіографії, як підкреслює відомий український дослідник С. Кульчицький, "соціалістичні перетворення" зображувалися у вигляді тріади: індустріалізації країни (обов'язково соціалістичної), колективізації сільського господарства та культурної революції. Але радянська влада ставилася до культури прагматично. Культура цікавила партійних керівників передусім як важіль зміцнення політичної влади, а тому вона набула вкрай політизованих форм [1.-C.101- 102].

Серед соціальних проблем у Донбасі, як і раніше, надзвичайно гострою залишалася житлова. Розвиток вугільної промисловості регіону супроводжувався дуже швидким зростанням міського населення в цьому районі. Воно досягло в 1936 р. 3,9 млн. осіб, що становило 75% всього населення Донбасу. Ця частина населення проживала в 54 містах і 206 селищах, в той час як в 1926 р. було всього 8 міст і 165 селищ. Відбувалося значне укрупнення населених пунктів міського типу. У 1926 р. тільки одне місто Сталіно нараховувало 100 тис. жителів; у 1939 р. таких міст було вже шість. У 1926 р. на один міський населений пункт в середньому припадало 6,2 тис. осіб, в 1939 р. - 15,3 тис. [3.-C.17-18]. Серед інших причин зростання міського населення Донбасу можна назвати колективізацію, голод 1932-1933 рр., а також набір молоді у вузи.

У 1924 - на поч. 1930-х рр. уряд посилив політику українізації в містах. Українська мова впроваджувалася не лише в освіту, культуру, пресу і т. ін., але також і в урядових установах, на промислових підприємствах, в економіці. Міста Донбасу в той період набули деякою мірою українського вигляду: написи, оголошення, листівки і назви вулиць були українською мовою. Українська мова звучала на вулицях і в державних установах. Після завершення колективізації і занепаду села місто стало єдиним центром політичного, культурного та національного життя. Наприкінці 1930- х рр. українці складали більшість навіть у промислових містах Півдня. Вони становили 75% робітництва, понад 50% технічного та адміністративного персоналу. Т хоча радянська влада намагалася регулювати цей процес за допомогою прописки та органів міліції, проте потреби промисловості, яка швидко розвивалася, у робочій силі робили такий контроль важко здійснюваним [4.-C.505].

У цьому зв'язку цікавим видається додаток до протоколу про виконання постанов ЦК КП(б)У про українізацію на металургійних заводах ім. Петровського і Азовсталі від березня 1935 р. У ньому зазначається, що при наявності значного росту кількості робітників-українців на заводах, вся політична і культурно-масова робота проводиться виключно російською мовою. Із 101 школи партосвіти на заводі ім. Петровського лише 2 цехові школи проводять заняття українською мовою. Не кращим чином справи стоять і на Азовсталі: з 46 шкіл лише 2 школи проводять заняття українською мовою. Технавчання також відбувається російською мовою. Заводські багатотиражки лише з кінця листопада стали вміщувати матеріал українською мовою. Для виправлення такого становища ЦК КП(б)У зобов'язав ЗПК забезпечити проведення всієї роботи українською та російською мовами, а там, де більшість українці, - українською мовою, організувати поповнення бібліотек українською літературою тощо. [5.-C.292].

У порівнянні з 1926 р. населення Донбасу у 1939 р. зросло на 67% при загальному зростанні населення в Радянському Союзі на 15,9%. Донбас став найбільш густо заселеним регіоном країни: на 1 км2 припадало 138 осіб. Змінився і характер нового житлового будівництва. Розгорнулося будівництво гуртожитків для молодих робітників та будинків з окремими квартирами і присадибними ділянками для сімейних. Однак, житлова проблема залишалася надзвичайно гострою. Понад 70% житлових фондів становили старі будівлі - казарми, землянки [6.-Ф.539. - Оп.10.-Спр.1177.-Арк.212-213].

Протягом другої п'ятирічки планувалося довести пересічні розміри житлової площі до 5,5 м2 на душу населення, а за планом 1937 р. - 7 м2. Але окресленої мети не досягли. В Донбасі темпи будівництва знизилися майже удвічі: тут було введено в експлуатацію лише 1364 м житлової площі. Середні розміри житла, які належали підприємствам вугільної промисловості, в розрахунку на одного мешканця збільшилися лише з 4,16 до 4,37 м2.

Вкрай низькою була якість житла. В Донбасі на початку 1936 р. із загального житлового фонду, підпорядкованого промисловості, було обладнано водопроводом лише 23%, каналізацією - 9%, центральним опаленням - 8%, електроенергією - майже 98%. Значна частина помешкань являла собою стандартні дерев'яні будинки без комунальних вигод. Біля половини молодих робітників, а у вугільній промисловості - 60% проживали в гуртожитках. Причому в ті роки лише зразкові гуртожитки були більш-менш обладнані, укомплектовані меблями, постільною білизною та іншим. Частина молоді, яка працювала на новобудовах, взагалі мешкала в бараках, землянках [7.-Ф.12.-Оп.1.-Спр.229.-Арк.3].

Значне місце у забудові шахтних селищ, що виникали на базі сільських населених пунктів, займало індивідуальне будівництво, що складало від 20% до 60% загального обсягу. Широкий розвиток індивідуального будівництва обумовлювався, передусім, тим, що загострювалася потреба в житлі, у зв'язку з швидким зростанням населення. Вживалися заходи з поліпшення комунального обслуговування населення. До революції тільки два міста - Бахмут (Артемівськ) і Маріуполь мали невеликі водопроводи. У 1932 р. водопроводи були вже