будівель, зростала кількість учнів. У 30-ті рр. відбувся перехід до загальної початкової, а потім - загальної семирічної освіти. Визначною рисою цього періоду стало також розгортання з 19321933 навчального року середніх шкіл. Тільки за наступні п'ятирічки їхня кількість зросла у 6 разів. Одночасно чисельність учнів у них збільшилася з 79 до 330 тис. осіб. Для порівняння: у дореволюційному Донбасі з 1987 шкіл 1802 були однокласними і лише 21 - повною середньою (гімназії та комерційні училища). У 1939 р. у Сталінській області працювало 1933 школи, серед них 431 семирічки та 385 середніх. 20 тис. вчителів навчали 570 тис. учнів.
У цілому в 1920-30-х рр. склалася система освіти, розвивалася мережа середніх учбових закладів, вищої школи. Луганський державний педагогічний університет став одним з перших у Донбасі вищим навчальним закладом. Заснований 1923 р., він мав назву Донецький інститут народної освіти (ДІНО). Вже 1926 р. він здійснив перший випуск спеціалістів для школи [13.-C.3]. У 1939 р. лише у Донецькій області налічувалося 7 вузів, де навчалося 6,4 тис. студентів, у 62 технікумах навчалося 16,7 тис. учнів. Спеціалістів вищої кваліфікації готували Сталінський індустріальний, медичний та педагогічний інститути. Пізніше у Ворошиловграді створюється сільськогосподарський інститут, а у 1934 р. ДІНО перетворений у Луганський педагогічний інститут, у Маріуполі організований металургійний, в Артемівську - педагогічний інститути.
Успіхи були безперечними, однак на освіту, як і на інші сфери суспільства у ці роки серйозний вплив мали матеріальні труднощі, ідеологічні догми, якими керувався уряд країни. Бракувало шкільних приміщень, тому часто заняття проходили у дві і навіть у три зміни, не вистачало підручників та школярсько- письмових приладь. На початку 30-х рр. близько 20 тис. дітей, переважно у селах Сталінської області, через злиденне становище сімей та за домашніми обставинами не мали можливості відвідувати школу [14.-C.13].
При прийомі студентів до вузів дотримувалися класового підходу. Витримувалось співвідношення щодо соціального складу: приймати робітників у 2 рази більше, ніж селян, а селян у 4 рази більше, ніж колишніх міщан. Головним для зачислення до робітфаку та до вузів стають не знання, не рівень культури, а соціальне походження. У школах та вузах вводяться єдині навчальні плани та програми, система освіти починає посилено політизуватися [15.-C.33].
Уніфікуються методи навчання, утверджується авторитарна педагогіка. Основна увага в регіоні звертається на вузькопрофесійну підготовку, створюється система профосвіти, технікумів, вузів, зорієнтованих на потреби промисловості регіону. Утворена в Донбасі розгалужена мережа загальноосвітньої, професійної школи і вузів дозволила організувати підготовку достатньої кількості кадрів для народного господарства. Тобто кількісна сторона даної проблеми була в основному вирішена, але, на жаль, не якісна. Сформована система освіти готувала фахівців зі слабким рівнем загальної культури, з обмеженою за обсягом і глибиною освіченістю. Складалася верства інтелігенції, потрібна адміністративно-командній системі. В умовах нетерпимості до інакомислення, згортання усіляких демократичних форм керування економікою і культурою, посилення догматизації всього духовного життя суспільства зручнішим був усереднений учень, усереднений фахівець з обмеженим інтелектом, з обмеженою освіченістю і культурою. Він легше вписувався в теорію "гвинтика", був надійнішим для системи в проголошеному у ті роки лозунгу "загострення класової боротьби".
Відсутність у Донбасі в дореволюційний період великих навчальних закладів, музеїв, театрів, позначилася і на художній культурі. До революції в регіоні не склалися культурні традиції. Величезну масу людей, які приїхали з різних регіонів країни, різних за національністю, віком, традиціями і звичаями, необхідно було об'єднати, підвищити їх загальний культурний рівень.
Важлива роль у цьому процесі відводилася культурно-масовій роботі. Істотне місце в системі установ культурно-освітньої роботи 20-30-х рр. в Донбасі займали клуби, будинки культури, клуби-театри, що створювали при великих підприємствах, які пізніше іменуються палацами культури, будинками колгоспників (колбуди). Для залучення немолодих селян створювалися червоні кутки: на 100 хат одна виділялася для занять і художньої самодіяльності. У Донбасі в 1925 р. таких кутків налічувалось майже 300.
Мережа культпросвітустанов з другої половини 20-х - 30-і рр. зростала досить швидко. До 1935 р. в Донбасі діяли: 441 клуб, 26 палаців культури, на селі - 804 колбуди і "сотенні" хатини [7.-Ф. Р-2794.-Оп.2.-Спр.1а.-Арк.92]. Але зростання кількісних показників не завжди відображало якість, нерідко позначалася зростаюча в 30-і рр. тенденція рапортувати про досягнення, у тому числі і на "культурному фронті". Т якщо серед клубних установ Донбасу були і найбільші в республіці, як будинок культури імені Артема в Червоноармійську (гуртки розташовувалися в 57 кімнатах, зали для глядачів одночасно вміщували 18 тис. осіб), то більшість мала один невеликий зал для глядачів і 2-3 кімнати для гурткової роботи. Під клуби (особливо в селах) пристосовувалися малопридатні приміщення, часто будівлі закритих у 20-і рр. церков. Але і ці приміщення не завжди використовувалися за призначенням.
Великий розрив в оснащеності культурно-освітніх установ існував між містом і селом. У промислових центрах до кінця 30-х рр. кожне підприємство мало або клуб, або будинок культури. На селі справа йшла інакше: так, у 1936 р. в Мар'їнському районі Донецької області на 18 сільрад і 19 колгоспів припадало лише 15 колбудів і 17 червоних кутків [7.-Ф. Р-2794. -Оп.2.-Спр.2.-Арк.215]. Створена мережа клубних установ не задовольняла потреби: у зв' язку з індустріалізацією, що розгорнулася в Донбасі, прибували нові потоки
