Ще гірше складалася справа з пранням. Щотижня економічне керівництво навчальних закладів нагадувало учням про необхідність здачі білизни до пральні. Студенти охоче віддавали сорочки, штани та піджаки в пральникам, проте останні, побачивши заношеність та кількість брудного одягу, одразу вимагали збільшення платні задля найняття додаткових пральниць [18].

Так буденно та рутинно минали семінарське навчання. Більшість семінаристів, за спостереженням С. Єфремова, сяк-так вчились, заживали доступних і контрабандних утіх, залицялись до знайомих панночок і вже заздалегідь готувались, закінчивши семінарію, одружитись і засісти десь на попівстві до скончанія віку [19, с.79]. Навіть демонстрації студентів, які коли-не-коли траплялися, найчастіше носили прозаїчний характер і стосувалися буденних справ: незадовільного харчування [13], вимог видавати замість форменого одягу гроші або вільного входу та пропуску до академічного корпусу після опівночі [20]. Політизованості виступи набули лише на Волині. У 1895 та 1899 рр. в стінах семінарії було зафіксовано виступи студентів. Єпархіальна влада спробувала надати їм побутового характеру, проте в особистому листуванні вікарія Острозького і Кременецького Серафима та Волинського архієрея зазначалось, що насправді це був вияв свободолюбного духу українських студентів проти свавілля, постійного стеження і дій провокаторів царської поліції й ректорату семінарії [21, с.89].

Проте, незважаючи на інертність більшості студентів та випускників духовних навчальних закладів, частина української молоді залишались мислячими, здатними до плідної діяльності людьми. Усупереч заборонам, визиску цензури і русифікації, студенти Київської, Кам'янець-Подільської, Полтавської, Чернігівської, Житомирської семінарій створювали з-поміж себе гуртки, в яких спілкувались рідною мовою, до якої звикли з дитинства, співали українських пісень, ознайомлювалися з літературною спадщиною.

Реакція імперського уряду не забарилася і за спогадами С. Єфремова, в середині 90-х рр. ХІХ ст. семінарські громади занепадали: скорочувалась чисельність національно налаштованих українців. В семінаріях практикувались стеження і доноси з метою запобігання так званому "хохломанству" [9, с.153]. Зокрема після такого донесення з Київської семінарії виключено, без права подальшого служіння на Київщині, священика Л. Скочковського, який вважався ідейним наставником студентського гуртка. Учні, що входили до названого гурту, зазнали цькування.

Настрій у семінарському середовищі створювала інтелектуально активна меншість. Синод прагнув блокувати її діяльність. Насамперед, максимально обмежувалось надходження літератури і публіцистики, в якій критикувалось православне духовенство. Статті радикалів М. Драгоманова, Добролюбова, О. Герцена заборонили тих, кого помічали за їх перечитуванням, суворо карали [9, с.156- 159]. Дозволених авторів настільки обмежував цензурний визиск, що їх праці перетворювались у переможний сонм на честь уряду.

Студентські роки пролітали непомітно і, склавши завершальні іспити, випускники поверталися до рідних парафій. Життя в українських парафіях відрізнялось строкатістю і різнобарвністю і, одночасно, традиційністю та консерватизмом у позитивному значенні цього терміну: прив'язаністю до релігійних обрядів, звичаїв, ставленням до пастирів, як до духовних отців. Особливо такі тенденції проявлялись в єпархіях Правобережної України. У роки семінарської науки, цей важливий для формування характеру та світогляду період, вихованці не поривали духовного зв'язку з українським довкіллям. Цьому сприяло те, що вакації, які припадали на різдвяні, великодні та літні обрядово- релігійні свята, вони проводили вдома, у родинах, серед народної стихії.

Прагнення уряду підвищити освітній рівень церковнослужителів мав двоякі наслідки. Випускники семінарій, які за імперським законодавством вимушені були протягом дванадцяти років по отриманні освіти (до досягнення тридцятилітнього віку) служити пономарями [21, с.692], просто відмовлялися висвячуватися у сан та поповнювали лави чиновників, державних службовців або вступали до університетів. В 1875 р. 46 % студентів університетів Російської імперії становили вихідці з духовної верстви [22, с.91]. Ще одним наслідком загальної освіти дітей священнослужителів стала нестача вакансій. Митрополит Філарет (Амфітеатров) відмічав, що коли він вступав на кафедру у 1837 р., лише 1/5 частина духовенства мала освіту, а в середині 50-х рр. ХІХ ст. 1/12 частина кліру не мала освіти. Протягом наступних десятиліть щороку з семінарій випускалося щонайменше півтори сотні випускників. На початку ХХ ст. 94,5 % по Російській імперії та 95,6 % по Україні духовних осіб отримали вищу, повну і неповну середню освіту, а домашню - 1,2 % і 1,5 % відповідно [23, с.245], а вакансій у парафіях звільнялося щороку не більше 35.

Найбільш обдаровані випускники семінарій (їх було небагато) продовжували навчання у духовних академіях, зокрема у Київській. Завдання академій полягало у підготовці талановитих людей до вищих посад духовної ієрархії, підвищенні рівня освіченості духівництва і яка давала не тільки спеціальні богословські знання, а й енциклопедичну гуманітарну освіту.

Київська духовна академія була осередком саме української релігійної освіти та культури, бо перебувала в атмосфері Києва - центру давніх традицій вітчизняної національної духовності. Непрямим, але показовим, на нашу думку, свідченням включення Київської духовної академії в національно-культурні процеси, попри імперську русифікаторську освітню політику, є доповідна ректора Антонія про необхідність придбання для академічної бібліотеки книг вітчизняних та зарубіжних авторів про Україну - "Літопису Величка", "Опису Києва" Берлінського, "Опису України" Боплана, "Історії України" Бантиш-Каменського. У 1910 р., до Статутом Київської духовної академії