навіть на гардеробі студентів: він набував модних на той час ознак. Згідно із семінарськими вимогами, студентам надавалася уніформа: шинелі (плащі; мундири, тужурка), два картузи (кашкети) чорного сукна, з білими металевими блискучими ґудзиками і синіми облямівками, смушкова шапка. Мундири повинні були стати трохи нижче колін, але семінаристи цього не дотримувались, дехто обтинав поли навіть значно вище тих частин, які вони повинні б були закривати. Такі короткополі паничі прозивались у семінарії "фертами" або "фертиками" - їх ідеалом було дорівнюватись у своїй "світськості" до гімназистів і до офіцерів місцевої полку. Втім, семінарське керівництво запобігало піжонству та жорстко вимагало дотримуватися форменого вбрання. Зокрема економічний відділ ще до початку нового навчального року укладало гуртові контракти на пошиття для студентів одягу та взуття по загальноприйнятим лекалам [5; 6]. Студентам суворо заборонялося навіть носити строкаті сорочки та українські вишиванки (остання заслона зумовлювалася більше устремлінням до національної нівеляції, аніж тяжінням до порядку) [7, арк.8 зв.]. Форма видавалася майбутнім студентам після зарахування їх до першого класу і носити так зване партикулярне (тобто світське) вбрання не дозволялося [7, арк.8 зв.].
Під меншим впливом перебувала бурса ("общежитіє"), що не мала таких безпосередніх зв'язків з місцевими громадянами, і ще меншому - "казьонний корпус". На "казьонне утримання" приймались сироти або діти бідних батьків, та ще ті, що добре вчились. Отже ці дві обставини дуже ізолювали "казьонний корпус" від міста, і тут часом виростали замкнуті, заморочені нелюдими: в місто вони виходили вкрай рідко і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. Бідні студенти мешкали та харчувалися при бурсі за казенний кошт. Потрапити на державне утримання можна було лише надавши документальне підтвердження про прибутки родини. Так званим казьоннокоштним студентам мало хто заздрив.
З казьоннокоштних бурсаків та семінаристів часто виростали замкнуті, заморочені нелюдими: в місто вони виходили вкрай рідко і поза мурами семінарії не мали абсолютно ніяких знайомств. За споминами Віктора Приходька, який навчався у Кам'янецькій духовній семінарії наприкінці ХІХ ст., одною з найбільших "проб" для таких студентів був традиційний бал в семінарії на Івана Богослова, 26 вересня, або на масляну, коли до семінарій запрошували на бал "пансіонерок", себто вихованок духовної жіночої школи, а також гімназисток, панночок з міста і взагалі сторонню цивільну публіку. В ті вечори "відлюдьки" ховались по темних кутах, звідки визирали, як вовки - з зацікавленням та боязкістю. Інші товариші, більш світські і "ухажори" (джиґуни-залицяльники), умовляючи та підштовхуючи, знайомили їх силоміць з якою-небудь панною, а самі зараз же зникали, залишаючи свою "жертву" на поталу. Чого були варті складнощі літургіки, гомілетики, філософії і догматики в порівнянні зі скрутою ситуації! Що він панночці має сказати, з чого почати? Перед "численним взором" бурсака проносяться всі його науки, він пригадує собі всі "приличествующія случаю вираженія" - ах, не то, не то! - піт котиться у нього з чола, в голові туманиться, він готовий провалитись крізь землю, - наколи, як блискавиця, прорізує його мозок геніальна ідея, і він, дико прислухаючись до свого, ніби загробного, голосу, чистою російською мовою говорить: "Покорнєйше прошу, може вам хочеться прогуляться по етому коридору? [8]. Треба правду сказати, що густо-часто "прекрасна дама", яка нічого не бачила, крім своєї Шарапанівки Гайсинського повіту й чотирьох стін духовного жіночого пансіону, теж мало чим різнилася від свого "кавалера" щодо товариської спритності та невимушеності [8].
Специфічний російсько-український семінарський жаргон, який семінаристи цілком щиро уважали за російську мову. Зокрема, Сергій Єфремов згадував, що вперше красу української мови він відчув під час спілкування з Іваном Нечуй-Левицьким і про ту розмову він згадував: "Я відповідав небагато, слухаючи мови господаря, яка мене просто вразила: ми всі розмовляли хоч і по-українському, але з домішкою чужих слів, - "семінарським жаргоном", і вперше почув я чисту, образну бездоганну українську мову..." [9, с.129].
Річ в тім, що семінаристи були для міста чужі люди. "Казьоннокоштні" і "общежитейці", як ми бачили, жили майже цілком ізольовано від міста; навіть ті семінаристи, що мешкали на приватних квартирах, теж поза своєї оселі нікого не знали. Втім, не зважаючи на відмінний рівень матеріального забезпечення студенти, що були дітьми священнослужителів становили однорідне доволі замкнене соціальне середовище. Доступ до навчання дітям зі світських родин був дозволений законодавчо, але на практиці студенти семінарій з духовних родин зверхньо ставилися до мирян, які намагалися отримати сан. Зокрема М. Гіляров-Платонов згадував, що разом з ним в семінарії навчався фабрикант Прохоров. Незважаючи, що останній отримав дозвіл митрополита на слухання богословських лекцій, студенти ігнорували його та уникали. Спроби Прохорова налагодити стосунки з семінаристами в домашній обстановці викликали хвилю обурення та пересудів щодо зневаги Прохоровим семінаристів. Протягом навчання Прохорову наполегливо навіювали думку, що богословської науки він не зрозуміє, а сану не отримає [10, с.73-95].
Щоденний розклад бурсаків та семінаристів був настільки усталеним, що змін не відбувалося протягом десятиліть. Щодня о сьомій ранку швейцар будив студентів. Ранкові гігієнічні процедури обмежувалися сяким-таким вмиванням обличчя водою з загальної діжки, витиранням, найчастіше, сорочкою або простирадлом, бо рушники вважалися розкішшю та розчісувалися п' ятірнею. Після короткої ранкової служби в церкві (приміщення