Мета дослідження - проаналізувати ідеї відомого діяча української культури і освіти В. О. Біднова щодо організації національної школи в Україні.

Професор Василь Олексійович Біднов (1874-1935) - визначний учений-історик, освітній та громадський діяч, автор понад 180 праць з освіти та культури, історії України, історії церкви та запорізького козацтва, історіографії тощо. Протягом усієї педагогічної та просвітницької діяльності активно займався питаннями удосконалення методів навчання і виховання підростаючих поколінь, поширенням знань серед широких прошарків населення. З іменем вченого пов'язано входження в освіту таких педагогічних ідей, які значно випередили свій час і є основою для їх плідного розвитку в наші дні. Він працював вчителем Астраханської духовної семінарії, помічником інспектора Катеринославської духовної семінарії та її викладачем, деканом богословського факультету Кам'янець-Подільського університету, викладачем Кременецької духовної семінарії. Став організатором і ректором першого на еміграції українського народного університету в Ланцуті у 1921 році. Довгий час працював в Українському Вільному університеті в Празі [23], Українській господарській академії, Українському педагогічному інституті імені М.П.Драгоманова, Варшавського університеті. Чимало сил і знань віддав організації Української дитячої школи у Варшаві, в якій згодом читав лекції з релігії.

Василя Олексійовича цікавили складні проблеми освіти і виховання: засади демократичної організації народної освіти, роль школи у духовному відродженні нації тощо. Багато було зроблено В. О. Бідновим щодо піднесення національної самосвідомості місцевої людності, збереження традицій, культури, мови українського народу. Він був продовжувачем ідей Г. Сковороди, К. Ушинського, С. Русової, які обстоювали національний характер виховання. Він підтримував думку, що саме в національному вихованні сила нації та її добробут. Лише завдяки створенню справжньої національної школи стає можливим виховання молоді на принципах народності, гуманізму, зв'язку з життям народу. Це неминуче веде до здійснення віковічних мрій українського народу про заможне, щасливе життя у своїй незалежній державі. Через національне виховання відбувається розвиток особистості, формуються національний характер і світогляд [4].

Аналізуючи працю вченого „Українська школа" [5], доходимо висновку: становлення української національної школи є дуже важливим, тривалим і нелегким процесом. Та й братися за це потрібно терміново. Педагог зокрема відзначив: „Український народ цілими віками страждав, терпів гніт та утиски, терпить і його школа всякі шкоди. Як цей гніт не задавив його, так й ці шкоди не задушать української школи, вона буде рости, розвиватися і докаже, що вона корисна для нашого народу. Треба тільки поставити її в нормальні умови. Органи самоврядування, товариства, громади та ті інституції, що завідують справами освіти, мусять зараз же розпочинати заходи для утворення таких нормальних умов і в першу голову подбати про забезпечення наших шкіл своїми власними помешканнями, годі їм жити в приймах. Разом з тим треба збільшити число українських шкіл, а це можна зробити через українізацію деяких російських шкіл, число яких безперечно, велике" [5, с.2-4].

Слушними є зауваження вченого про те, що школа повинна бути створена самим народом, його творчістю, усіма його особливостями, звичаями. Національна система виховання, в його розумінні, повинна ґрунтуватися на засадах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що увібрали в себе надбання національної виховної мудрості, досягнення світової культури. Вона охоплює ідейне багатство народу, його морально-естетичні цінності, трансформовані засобах народної педагогіки, народознавства, принципах, формах і методах організації виховного впливу на молодь [б].

У численних своїх роботах педагог доводив, що у школах мовою викладання повинна бути українська, і що без цього український народ не почувається повноцінним. Культура народу твориться рідною мовою. Саме в ній зафіксовані цінності і символи нації, що сприяють етнічному самоусвідомленню, державотворчим устремлінням: спільне минуле, спільна доля, національна культура, національний характер. Розвиток і використання загальнонаціональної мови В. О. Біднов вважав засобом освіти і укріплення культурної самобутності [3].

Широко пропагуючи ідею національної школи, Василь Біднов хотів показати, яке значення для українського народу має вивчення історії рідного краю, рідної батьківщини. Він підкреслював: „Минуле українського народу, історія України, завдяки попереднім несприятливим умовам політичного та громадського життя, а разом з тим і постановці шкільної справи в бувшій Російській імперії, є предметом невідомим, не тільки для широкого громадянства, а й для більшості нашого учительства. Російська школа не рахувалася з інтересами українського народу й дбала тільки про те, аби його сини та дочки забули про свій рідний край, його історію та батьківську мову, і тому вони більш-менш гаразд засвоювали ту історію, чуже письменство й не свою мову, всього ж свого цуралися та зневажали його. Це дуже шкодило нашій справі, бо одбирало від нас значну частину інтелігентних сил, котрі переходили до ворожого табору і, не вважаючи на українське походження, заважали нашому національному рухові.

Події 1917 року дали можливість вільно знайомитися з тим, що раніше переслідувалося й виганялося з школи. Виникала потреба докладного вивчення української історії. Зріст українського руху піднімав національну свідомість нашого народу і будив інтерес до минулого України. Як дорослі, так і молоді, освічені і не освічені, бажають знати минулу долю рідного краю і розшукують відповідну історичну літературу, наукові історичні праці. Але попередні умови нашого життя зробили те, що здобути бажану літературу було дуже тяжко почасти через