Наступного часу татарському населенню було надано чимало пільг: у 1922-1924 роках татари- селяни одержали як кредит на розвиток сільського господарства 676 028 карбованців, що становило 50% усієї суми кредитування; при розподілі закуплених цього часу для Криму сільгоспмашин їм було видано 25% від загальної кількості; земельні органи республіки передали їм в оренду 48% загальної площі спецкультур (садів, виноградників, тютюнових плантацій); згідно з постановою КримЦВК від 17 листопада 1923 року татарам були передані всі непотрібні землі Держземмайна, будівлі для облаштування в них шкіл, клубів, хат-читалень; татарському населенню гірських районів було надане право випалу вугілля для продажу його на ринках, відведені лісові площі для вирубок з метою виготовлення з деревини виробів сільськогосподарського побуту; відібрані в німецьких селян надлишки землі були передані татарам степової смуги [8.-Ф.1.-Оп.1.-Спр.358.-Арк.8].

Але ці заходи викликали негативну реакцію з боку представників інших національностей. Працівник Наркомзему Кримської АРСР І. Умеров у 1924 році свідчив: "Селяни-німці ображаються, що їх обходять. Татари користуються перевагою, а німецьке населення - ні. Багато німецьких господарств мали великі норми, а татарські - менші. Приходилося в одному місці урізати, а в іншому - додавати. От ця сама причина невдоволення". Секретар Кримського обкому РКП(б) С.Д. Петропавловський також визнавав факти негативних наслідків здійснення взятого курсу: "Потрібно визнати, - говорив він у листопаді 1924 року на XI партконференції Криму, - що в галузі національній на ґрунті земельних відносин у нас були непорозуміння, моменти національної ворожнечі, коли татари виселяють росіян, а росіяни - греків, були прояви антисемітизму" [8.-Ф.1.- Оп.1.-Спр.314.-Арк.176; Спр.368.-Арк.38].

Протягом 1920-х років основною формою селянської самоорганізації в Криму були земельні громади, об'єднання селян-одноосібників. На півострові вони охоплювали до 92% сільського населення, виконуючи найважливіші самоврядні функції. Наприкінці 1926 року в Криму налічувалося близько 1800 земгромад. З них майже 40% складали громади з переважанням за кількістю представників російського й українського етносів, татарських було майже вдвічі менше (близько 22%), третє місце за кількістю займали німецькі громади (15,5%). Слід зауважити, що кримська статистика 1920-х років росіян та українців, як правило, змішувала в одну етнічну групу. Аналізуючи дані щодо розподілу земгромад за районами, можна зазначити, що російські громади переважно знаходились у степовому Криму, татарські - у гірській частині півострова та на Південному узбережжі, німецькі - в Євпаторійському, Феодосійському, Джанкойському районах [8.- Ф.Р-663.-Оп.1.-Спр.763.-Арк.44,46].

Національні розбіжності за рівнем соціально-економічного розвитку були дуже істотні, що не завжди адекватно відбивалося в політиці владних структур і призводило до соціальних протиріч і конфліктів. Болгарські, вірменські, грецькі господарства за рівнем розвитку приблизно дорівнювали середнім російським та українським господарствам. Німецькі стояли на голову вище російських і тим більше татарських як за результативними показниками виробництва, так і за методами ведення господарства. Наприклад, німецькі господарства набагато менше використовували найману працю, ніж татарські. Цікавий і такий факт, що німець-бідняк не вів карликового збиткового господарства, а швидше волів бути наймитом, поповнюючи заробітком на стороні бюджет родини. Господарства євреїв, що переселилися до Криму, за потужністю дещо поступалися німецьким. У 1929 році на одне єврейське господарство в середньому припадало 10-11 га землі [8.-Ф.1.-Оп.1.-Спр.837.-Арк.314; Спр.911.-Арк.5].

Документи свідчать про те, що строкатий національний склад, майнова диференціація селянського населення, але найголовніше - нерозв'язаність багатьох проблем у сфері землеустрою - викликали напруженість у стосунках між членами земельних громад. Наприклад, 60% населення Олександрівської громади Джанкойського району становили німці, 37% - чехи. Найзаможніша німецька частина земгромади виявила бажання виділитися в самостійну громаду. Цей намір вона мотивувала великими розмірами громади (151 двір), труднощами зібратися на загальні збори і неможливістю домовитися. Насправді основна причина поділу полягала в бажанні заможних селян зняти із себе ту частку податкового тягаря, яка була перекладена на них із пліч бідноти. Інший приклад: сусідні села Боз-Гоз татарський і Боз-Гоз естонський Джанкойського району на початку 1920-х років були однією земельною громадою. Імовірно, штучне об'єднання двох зовсім різнорідних за національним і культурним складом селищ було зроблено в ході міжселищного землеустрою. Незаперечним лідером татарської частини громади був колишній мулла і найбагатший в селі господар. При проведенні внутрішньо-селищного землеустрою він вніс усю задаткову суму за громаду, за що домігся собі права на громадському вигоні пасти необмежену кількість худоби. На пропозицію сусіднього естонського села спільно перейти до п'ятипільної сівозміни татари відповіли відмовою. З ініціативи колишнього мулли татарське село виділилося в окрему земельну громаду.

У кримських земельних громадах з недовірою ставилися до всіх сторонніх людей. Характерна ситуація виникла в селі Ак-Мечеть Євпаторійського району, населеному переважно русифікованими українцями. До революції в цьому місці знаходилися хлібні погрузки і рибні промисли, там жили колишні вантажники, рибалки та інші промислові люди. Не маючи можливості займатися своїми промислами, вони були змушені перейти до землеробства. На цій підставі у них виник конфлікт із селянським населенням, що себе називало корінним, а промисловиків - стороннім. Під час проведення внутрішньо-селищного землеустрою розгорілася боротьба між двома групами селян. Першу групу склали бідняки і колишні промисловики, що пред'явили свої права на землю. До другої групи