В. Г. Бондаренко

ВІДРОДЖЕННЯ КОЗАЦТВА НА ПІВДЕННОМУ ЗАХОДІ УКРАЇНИ

(1917-1918 рр).

Українське козацтво на початку ХХ ст. стало важливим фактором у боротьбі за відновлення української державності. Але процес його становлення супроводжувався досить складними історичними подіями, які неоднозначно трактуються у дослідженнях вітчизняних і зарубіжних науковців.

Проблема привертала певну увагу ще в часи 1917-1921 рр. Але до початку 90-х років ХХ ст. вона обговорювалася учасниками Української революції, які опинилися в еміграції, та головним чином істориками української діаспори. Проте не знайшла широкого опрацювання, а тому представлена незначною кількістю робіт, здебільшого учасників революційного та вільнокозачого руху.

Цим, до певної міри, викликана певна суб'єктивність деяких праць. До того ж їх автори не стояли осторонь від боротьби між різними політичними угрупованнями, що розгорнулась в еміграції [1]. Обмеженість доступу до документальних джерел також не сприяла піднесенню рівня наукових робіт.

Велике значення для вивчення цієї проблеми мав вихід у Коломиї у 1935 р. книги З. Стефаніва [3]. Серед праць з історії Вільного козацтва найбільш цінними слід назвати книгу Р. Бориса (1934 р.) [1], статті О. Думіна та Шульгіна на сторінках Енциклопедії українознавства.

Історії найбільшого вільнокозачого підрозділу - Звенигородського коша присвятив історичний нарис О. Доценко. Певною мірою до проблем розвитку Вільного козацтва звернулися і перші літописці Української революції. В. Винниченко, П. Христюк та М. Шаповал обмежилися формуванням окремих узагальнюючих оцінок [4; 5; 6]. Більше уваги вільнокозачому рухові приділили І. Мазепа та Д. Дорошенко [7]. У післявоєнний період еміграційні дослідники історії Вільного Козацтва не додали загалом нічого нового до наукового доробку своїх попередників [8]. Отже, історики українського зарубіжжя започаткували процес вивчення історії Вільного Козацтва, увівши до наукового обігу наявну за кордоном джерельну базу.

Радянські історики епізодично згадували про Вільне Козацтво при висвітленні подій громадянської війни в Україні. Серед їхнього наукового доробку окремо слід виділити роботи І. Шабатіна, П. Гарчева, А. Горба, Г. Карпенка, які, дотримуючись заідеологізованого погляду, водночас досить інформативно висвітлили окремі аспекти діяльності Вільного Козацтва [9].

З утворенням незалежної Української держави значно зріс інтерес до історії її війська. Створення організації Вільного Козацтва стало темою дослідження В. Голубка, В. Солдатенка [10; 11]. Згадки про Вільне Козацтво є і в роботах сучасних істориків - біографів - П. Скоропадського, В. Горєлова, Р. Пирога, Ф. Проданюка [12]. Серед них варто окремо виділити наукові публікації П. Захарченка [13], присвячені селянсько-повстанському рухові 1918 р. Нині ці роботи відбивають останні досягнення вітчизняної історичної науки щодо Вільного Козацтва.

Отже, маємо констатувати, що в історіографії більшість авторів не приділили достатньо уваги регіональному аспекту цієї теми. Дослідники проблеми, починаючи з Р. Бориса, О. Бантиш-Каменського і до В. Голубка та В. Лободаєва, спираються на історію Звенигородського коша Вільного Козацтва. Досліджуючи його організацію, розвиток та діяльність, роблять висновки та виводять закономірності, які поширюють на розвиток і діяльність Вільного Козацтва в інших регіонах України. Автори подають епізодичну інформацію та часто допускають фактологічні помилки. Це призводить до хибних методологічних висновків.

Тому, на наш погляд, важливо в дослідженні проблеми Вільного Козацтва подати спільні та відмінні риси розвитку і діяльності його в різних регіонах України. Це буде сприяти відтворенню цілісної картини історичного процесу, надасть можливість більш об'єктивно виявити методологічні закономірності розвитку і діяльності Вільного Козацтва (надалі - В.К.).

У цій статті подається процес створення та розвитку В.К. в Одесі та Херсонській губернії (тобто на Південному Заході України). Автор намагається показати відмінні риси організації і діяльності В.К. в цьому регіоні.

Джерельною базою дослідження є комплекс публікацій документів, періодичні видання та мемуарна література. Документи В.К. навесні 1918 р. знищились німецькими та австрійськими окупантами під час його ліквідації. Докладно про це подається нижче. Дослідники змушені користуватись мемуарною літературою та періодичною пресою. Це, зокрема, офіційні урядові видання - "Вісник Генерального Секретаріату України" (Київ, 1918 р.), "Державний вісник" (Київ, 1918 р.); видання військового характеру - "Вісник Українського Генерального Комітету" (Київ, 1917 р.), "Рідний курінь" (Одеса, 1917-1918 рр.). Для написання статті була використана також мемуарна література. Незважаючи на суб'єктивізм більшості мемуаристів, їх праці дають багато нової джерельної інформації, допомагають зрозуміти сутність взаємозв'язку в розвитку вільнокозачого руху та інших суспільно-політичних процесів. Особливо цінні та інформативні свідчення містять спогади керівників та членів вільнокозачих організацій - Ю. Тютюнника, П. Скоропадського, Я. Водяного, Ф. Мелешка [14; 15; 16; 17]. Від початку наукового дослідження перед дослідниками постало дві проблеми: політична позиція В.К. та його стосунки з українською владою і проблема соціальної бази та характеру козацького руху.

Політична позиція В.К. та його стосунки з Українською Центральною Радою (надалі - УЦР) поділили дослідників на два непримиренних табори за ідеологічною концепцією - лівосоціалістичний та гетьманський. Обидва табори визнавали стихійність виникнення та політичну незалежність руху навесні 1917 р., мали розбіжність у поглядах на політичну позицію влітку та восени 1917-1918 рр. Так, діячі УЦР В. Винниченко [4.-С.51-53] та П. Христюк [5.-С.15-16, 187-188] вважали, що здоровий народний рух, який мав підтримати революцію та УЦР, був втрачений діями Скоропадського та Полтавця-Остряниці. З іншого боку, прихильники гетьмана Скоропадського стверджували, що з самого початку козацький рух був консервативним та антисоціалістичним [18]. Цієї